- Кльово! - весело гукнув у відповідь Аскольд. - Пропоную напитися на шару! Аби не було відчуття, що дарма з’їздили!
А я згадала постать у білому зі свого сну, і в мене виникла недобра підозра.
Я оглянула приміщення знову і раптом побачила на стіні голову. Велику бичачу голову, що витріщалася на мене, здається, з насмішкою. Просто під головою стояв довжелезний стіл, судячи з усього, для молодят. От тільки молодят за столом не було.
- А я пропоную їхати додому, - тихо сказав Михась.
З такою люттю й таким холодом, що я відчула, як підозра укріплюється.
Але нічого не встигла ані відповісти, ані вдіяти. Бо відчинилися двері, і увійшли молодята. Дівча (років двадцять, не більше) у довгій білій сукні й такому ж довгому пальті на плечах та Ілля Хоменко у фраці.
Картина олією, зустріч на Ельбі…
Повз нас проходили п’яні веселі люди, телесувався нещасний баян, всі навколо співали й танцювали, а ми просто стояли й мовчки дивилися одне на одного. Він упізнав мене одразу - так і закляк на порозі, тримаючи за руку своє дів ча. Пробіг поглядом по моїх хлопцях, і - знову на мене.
Злякався. Зробив крок назад. Дівча здивовано смикнуло його за руку, глянуло в очі.
А мені вкотре за останні дні стало соромно. Тягала хлопців, примушувала Аскольда сваритися з батьком, а Михася - виносити ворота, травмувати охорону й лякати Олену, примушувала їх усіх мерзнути в холодному лісі… А тепер - стояла разом із ними навпроти того, кого ми весь цей час рятували, і не знала, що їм сказати.
Втім, я була рада, що вони зараз поруч. Навіть не уявляю, як почувала б себе, якби стояла посеред цього клятого «…бика» сама і дивилася на цю свиню. Я була рада, що ця свиня бачить, що я прийшла не сама. Що мої хлопці стоять тут, поруч зі мною й прикривають спину. Михась закрив очі й тихо (але ми чомусь почули) промовив:
- Козел.
- Ти бачиш козла? - здивувався Аскольд. Він, певно, ще не второпав, що зараз відбулося і хто стоїть навпроти.
Не дивно - він не був екстрасенсом і навіть не вчився з Іллею Хоменком в одному класі.
- Ага, - Михась холодно всміхнувся, відкрив очі, - бачу. Просто перед собою. І Ілля впав. Падаючи, схопився за своє дівча - й воно впало разом з ним. І ніхто не підбіг до них, ніхто не допоміг здійнятися на ноги. Всі були надто п’яні, надто захоплені співами й танцями, аби помітити, що з молодятами щось не те. Що вони, взагалі-то, валяються на підлозі… Немає у вас, хлопці, друзів, весело подумала я, невдахи ви, хлопці…
Михась нахилив голову убік, спостерігав, як вони підіймалися, плутаючись у довгій, вже не зовсім білій сукні.
Ми всі спостерігали.
- Підлога слизька, - зі співчуттям прокоментував Аскольд, склавши руки на грудях.
- Точно, - із посмішкою погодився Ринат.
«Це Ринат? - здивувалася я. - Наш надмірно людяний і надмірно справедливий Ринат?»
- Знаєте, яка мораль? - спитав Михась, не відриваючи погляду від молодят, які вже майже піднялися. - Ілька - дурепа, - підказала я.
- Ні. Мораль така: екстрасенс тут я, тому всілякі видіння й пророчі сни можу бачити тільки я. І наступного разу рятуватимемо когось тільки в тому випадку, якщо він насниться мені.
- Пробачте, - попросила я.
Дівча нарешті підвелося за допомоги Іллі. Той тримався за голову й стогнав - видно, добряче забився.
- Він хоч житиме? - поцікавилася я у Михася. Не те, щоб дуже переймалася його долею, - просто шкода було б дівча, яке, здається, кохає його.
- Ага, - Михась підморгнув мені, - навіть після цього.
Молодих раптом відкинуло убік - на найближчий стіл.
Впали: молоді, стіл, стільці, посуд, декілька гостей.
- Михасю, - з докором промовив Ринат.
- Що? - здивувався Михась. - Треба ж було якось шлях до виходу розчистити.
Сунув руки у кишені й пішов до дверей.
Ми вийшли на трасу, Ринат простягнув руку, зупиняючи машину.
Ми поверталися додому.
Ми знайшли Іллю, одначе виявилося, що це не було потрібно - ані мені, ані йому, ані, тим паче, моїм хлопцям.
Усередині було порожньо - це був кінець історії, яка мені так подобалася. І кінець був не дуже хепі, він був якимось не таким, не під цю історію.
- Гей, Ілько, - раптом прошепотів мені Аскольд, - ти чого мені збрехала?
- Коли? - здивувалася я. Ще цього не вистачало - не лише втягла хлопців у марну гру, а й набрехати встигла.
- Не схожий він на Михася, - пошепки повідомив Аскольд, втім - уже не так тихо (мені здалося, що навмисно).
- Хто? - разом спитали Михась і Ринат.
- Та так… - загадково посміхнувся Аскольд.
- Придушу, - сказала я.
А коли ми прощалися, Ринат запропонував:
- Хлопці, а поїдемо до села наступної неділі?