10. МИ.
Сніг був скрізь. Лежав на дорогах, деревах, дахах, смачно хрупотів під ногами. Ми йшли вулицею. Так само, як нещодавно йшли Заріччям - Михась попереду, ми - за ним. Ринат пер на собі купу дровиняк, яку ми позичили в його діда, Аскольд тягнув пакети зі спиртними напоями, Михась, вочевидь на правах екстрасенса, не ніс нічого.
Лише відібрав мою сумку, яка за масою своєю була близькою до нуля, але таки була.
Дорогою Аскольд буркотів. Втім, як завжди. І з його буркотіння, як завжди, було зрозуміло, що він зв’язався з купою навіжених, котрим якогось дідька не сидиться вдома і котрі його колись таки доконають; що зараз дуже холодно і, взагалі, пертися до лісу ми не домовлялися, а йому завтра ще статтю писати, яку він, нарешті, присвятить нам, а назве він її, хлопці, «Психи на снігу».
Михась іноді зупинявся, ліпив зі снігу кім’яхи і жбурляв у нього, що дивним чином покращувало Аскольдові ораторські здібності.
А потім ми прийшли на нашу галявину і розклали багаття.
- А що, сьогодні дрова не літатимуть? - поцікавився Аскольд.
- Хіба що в голову, - відповів Михась, - усіляким балакучим журналюгам…
- Ач як він заговорив… Думаєш, одні ворота виламав - і тепер друзів ображати можна?
- Ці друзі забагато бухтять!
- Ці друзі виражають адекватну думку про вас!
- Хлопці! - гукнув Ринат. - Припиніть. Краще відкоркуйте пляшки.
- Нехай Михась відкорковує, - вкрай образився Аскольд, - поглядом.
Михась усміхнувся, продемонстрував Аскольдові свого язика і таки поліз по пляшки.
Хлопці взяли з собою дві пляшки горілки для себе, а мені (диво! - згадали, що я особа жіночої статі) - червоне вино. Михась відкоркував усе це, але не застосовуючи своїх здібностей - за допомоги рук та відкорковувача.
- Що таке? - спитав Аскольд. - Зламався?
- Ти мене сьогодні недостатньо надихаєш, - знов усміхнувся Михась. Ковтнув горілки, передав далі й задивився у вогонь. Але замість того, щоб почати якусь історію, раптом спитав:
- Ринате, слон був підставний?
Ринат посміхнувся, відповів:
- Ага.
Це він про жовтого слона? Про ту кляту іграшку?
- Що ще було підставне? - спитав Михась.
Я вже звикла до сюрпризів, настільки, що була майже впевненою: зараз виявиться - все було підставне. Все це спланував Ринат задля досягнення якоїсь своєї мети… Бо надто багато було всілякої містики, магії, збігів. Надто легко вони всі йшли за мною - так легко вони повинні були йти лише за ним, за Ринатом.
Але він відповів:
- Нічого.
Михась уважно глянув йому в обличчя. Здається, повірив.
Деякий час було тихо. Потім заговорив Аскольд.
- Так, шановні екстрасенси, - сказав він, - негайно припиніть своє екстрасенсорне спілкування і почніть хоч трохи по-людськи розмовляти. Прості смертні вкотре вимагають пояснення, про що ви тут балакаєте і що маєте на увазі.
- Жовтий слон, - повідомив йому Михась, - він був підставний.
- Кльово! - зрадів Аскольд. - Ти відкрив мені очі!
Тепер я все зрозумів! - поглянув на Рината. - Тепер ще ти відкрий, будь ласка. Аби я остаточно заплутався у вашій маячні.
- Жовтого слона знайшов я, - сказав Ринат, зітхнувши, - придбав у магазині для дітей. Спеціально для Михася. Бо слон ніяк не з’являвся, а мені потрібно було, аби Михась повірив у свої здібності. Як ти здогадався, Михасю?
- Бо він був не такий, - із посмішкою знизав плечима Михась, - не такий, як я його собі уявив.
- Уявив? - перепитала я, вкотре відчуваючи, що мене таки дурять.
- Ага, - він підморгнув мені (щось надто часто підморгує - може, у нього просто нервовий тик?), - уявив. Дякую тобі, Ринате, за того слона, але, знаєш… я так і не повірив. Я нічого не бачив, хлопці. Я вигадував. Все: і залізного дракона, і картину з яблуками й черв’яком, і бичачу голову.
- Брешеш, - авторитетно заявив Аскольд.
- Ні, Аскольде, - посміхнувся Михась, - не брешу.
Брехав вам увесь цей час про видіння, але, пробачте, не знав, чи повірите ви мені, чи зрозумієте. У видіння ви вже вірили, я - вже ні. Коли ми поверталися додому після того, як були в селі, я збагнув, що Ринат правий, що мій канал зв’язку зі світом - не такий, як я вважав раніше.
Світ нічого мені не демонструє, жодних картинок, жодних образів. Світ просто змінюється під мої вигадки. А слона я вигадав не такого… І лише згодом зрозумів, що він був не таким, бо інше все збігалося. А Ринатів слон був більшим і темнішим за слона, якого вигадав я.
- Брешеш, - уже не зовсім впевнено повторив Аскольд.
- Ні.
- А довести зможеш?
- Я думаю, що зможу. Спитаймо у Марічки Панової, у кого й навіщо вона придбала того залізного дракона. Спитаймо, як виглядав той, хто його їй продав. І вона не згадає.