Бо дракон просто з’явився в її руках, там, на Андріївському.
А вона вже сама для себе вигадала пояснення, чому він у неї. Така вже людська психіка, хлопці. Людина вигадує пояснення тим фактам, яких пояснити не можна, а потім переконує себе, що так воно й було. Яскравий приклад цієї властивості людської психіки - наш любий Аскольд…
- Слухай, може, краще про твої психічні властивості поговоримо, га? - образився Аскольд. - Гадаю, ця тема - набагато глибша й цікавіша.
- Зараз ударю!
- Спробуй!
- Хлопці! - майже застогнав Ринат. - Я зараз вас обох бити буду! Давайте ви свої стосунки якось потім з’ясуєте!
А зараз послухайте!
Вони замовкли, перезирнулися. Обидва поглянули на Рината.
- Гадаю, сказане Михасем пояснює, принаймні, одну річ, - повідомив Ринат, - гадаю, це пояснює, чому ми не бачили місця, де продаються ті дракони, попри те, що обшукали весь узвіз. Але, Михасю, як бути з картиною? Її намалювала Лада. Отже, ми точно знаємо, звідкіля вона взялася, хто автор і так далі… Як це пояснити?
Михась пояснив:
- А спитаймо в неї, як вона її малювала. Як вигадала, які фарби застосовувала, яку техніку… Хлопці, вона не зможе на це відповісти. Бо картину намалював я, і вона з’явилася.
А Лада вирішила, що то її робота - знову ж таки, людська психіка…
- Михасю, - Ринат уважно глянув йому у очі, - ти хочеш сказати, що вигадав щось і воно з’явилось… у минулому?
- Ага, - широко посміхнувся Михась, - саме це я хочу сказати.
Мені здалося, що це таки одна з його історій. Може, так воно й було… У його видіння я ще вірила, але в дар матеріалізовувати свої вигадки… Так, він правильно робив, що брехав нам про видіння. У вигадки я не повірила б. - І бичача голова сама на стіні опинилася? - з усмішкою підказав Аскольд.
- Саме так, хлопці, - відповів Михась і повернувся до спостерігання багаття, - саме так… Я все вигадав.
Аскольд хутко позирнув на нас з Ринатом і серйозно повідомив:
- Хлопці, я не дуже знаюся на психіці, особливо екстрасенсорній, та, здається мені, він скоро себе й богом назве…
- Нехай назве, - раптом долучилася я, - а ти що, заздритимеш?
- Гей! - образився Аскольд. - І ти, Бруте?! І ти за нього?!
- Михасю, - сказала я, - якщо ти все вигадуєш, якщо воно справді виходить, то вигадай щось про нас! Щось таке кльове, позитивне…
Михась підвів очі, загадково посміхнувся й оголосив: - Історія про крадіїв душ.
- О! Позитивно! - відразу ж прокоментував Аскольд. Історія про крадіїв душ, яку розповів нам Михась Ви, певно, знаєте, що цигани бувають різні. Є цигани, які видурюють гроші, є цигани, які ці гроші крадуть, є такі, що крадуть коней, а є… Є цигани, що крадуть людські душі.
Вони мають контракт із самим дияволом, постачають йому душі, а він за це платить їм великі гроші. (- Ага, я про це вже десь читав, - встряг Аскольд, - знову плагіат, Михасю…
- Звісно, ти міг про них читати, - відповів Михась, - бо їхнє існування - це правда.) Вони живуть серед нас. Живуть, мабуть, і зараз, але історія моя про зовсім інші часи. Було це років двісті тому. У нашому лісі тоді стояв табір саме таких викрадачів душ.
Вони мали дуже просту технологію, за допомоги якої могли забрати душу в будь-кого. Аби втратити душу, з ними треба було випити вина. Вони підливали у це вино магічне зілля, після вживання якого людина помирала, а її душа потрапляла до їхніх рук. Вони збирали душі у магічне дзеркальце, а коли те наповнювалося, відносили його дияволові.
Диявол непогано влаштувався - йому вже не потрібно було самотужки ходити землею, аби вполювати чиюсь душу, йому ті душі приносили на тарілочці, точніше - у люстерці.
Та він не врахував однієї штуки: він не забрав душі самих крадіїв, а людські душі можуть утнути будь-яку дурницю.
Про одну з таких дурниць - моя історія.
Був у таборі один молодий хлопчина. Звали його… Припустімо, звали його Ринатом. (- Дивно, що не Аскольд, - прокоментував Аскольд.
- Аскольд - якесь не циганське ім’я, - посміхнувся йому Михась) Отже, Ринат. Він був гарним парубком, його обожнювали дівчата, а він, користуючись цим, запрошував їх у свій табір, де одразу ж пропонував випити вина. Ринат завжди приносив багато душ, можна сказати, був стахановцем у таборі. І от пішов якось Ринат на чергове полювання. У наше село. Йшов собі селом, роздивлявся навколо, аж раптом побачив просто перед собою дівчину, що несла воду. Чергова жертва сама йшла до його рук. Він познайомився з нею й допоміг однести відра. У хату вона його не пустила, аби не сердити батьків, але познайомилася радо і про наступну зустріч домовилася легко.