Вони зустрілися за декілька днів біля нашого лісу й пішли на прогулянку. Він запрошував її до табору, але вона відмовлялася. Казала, їй із ним удвох цікаво, а більше їм ніхто не потрібен. Казала, вина не п’є і пити не збирається. І так було щодня.
Він, звісно, міг кинути її та познайомитися з якоюсь більш навіюваною особою, та це було для нього вже справою принципу. Затягти неслухняну дівку до табору й напоїти вином.
А ще за декілька днів зрозумів, що йому з нею справді цікаво розмовляти. А ще за декілька - що більше їм ніхто не потрібен. Він закохався. (- Слухай, Михасю, ти якийсь сентиментальний став, чи що… - сказав Аскольд. - У тебе щось усі історії про кохання…
- А про пляшку? - нагадав Михась.
- Так у тебе там усе з дівок і починалося, - посміхнувся Аскольд.
- Ну, люблю я дівок, - знизав плечима Михась, - а ти що - ні? Чи, може, ти хлопцями цікавишся?
- А по лобі?
- Можу й по лобі…
- Розповідай уже, базікало, - відмахнувся Аскольд) Отже, він закохався. І розповів про це одному зі своїх товаришів у таборі. А той виявився кепським товаришем - і розпатякав усім. Тієї ж ночі Рината зв’язали й відправили декількох чоловіків, аби викрасти дівчину. Вони вирішили, що така душа дуже сподобається їхньому господареві, а Ринат забуде її, якщо вона помре, і повернеться до свого діла.
Ринат довго намагався позбавитися мотузків, але не зміг, - його міцно зв’язали. Він зрозумів, що сам нічого не вдіє й покликав господаря. Диявола. І той з’явився, почувши його. Він любив Рината, бо той приносив йому чимало душ, більше за всіх. І яких душ! Чистих, світлих дівчачих душ…
Отже, покликав він диявола й запропонував угоду - той допомагає Ринату врятувати дівчину, за що Ринат надалі постачатиме йому душі абсолютно безкоштовно. Диявол прийняв угоду. Але сказав:
- Я не зможу відкрито допомогти тобі, бо твій табір повинен вірити в те, що я на їхньому боці. Я розв’яжу тебе, а далі ти все робитимеш сам.
Ринат погодився.
Коли він звільнився від мотузків, його дівчину саме привезли до табору. Вона відмовлялася пити вино, і цигани вже збиралися вливати його їй до рота силоміць. Та зробити цього вони не встигли. Бо Ринат непомітно вислизнув з намету, де його тримали, осідлав коня, під’їхав до них, підхопив свою дівчину - й вони помчали геть з галявини.
Що було далі з ними, я не знаю. Та знаю, що, коли він підхоплював її, пляшка з магічним питвом, яку тримала одна з циганок, впала на землю й розіллялася.
Цигани поїхали з цього лісу наступного ж дня. Зрозуміли, видно, наскільки круті наші дівчата… А питво всякло у землю і залишилося у ній. Чекало на свій час. І дочекалося.
П’ятнадцять років тому на тій галявині, де воно було розлито, з’явилися четверо дітей. (- Михасю, обережніше, - вперше в житті перервав його розповідь Ринат.
- Спокійно, - відповів Михась, - я знаю, що кажу) І ці четверо дітей розпалили багаття просто на тому місці, це воно було розлито. І ще - тоді вони пили саме вино, яке один із них поцупив у свого батька. (- Позичив, - виправив Аскольд) Тобто, позичив. Так от, вони відкоркували ту пляшку, а вогонь тим часом нагрів землю, й малесенькі частинки магічного питва з’явились у повітрі. (Аскольд розтулив рота, але отримав сніговим кум’яхом по лобі раніше, ніж устиг щось сказати.
- Хімічні й фізичні аспекти цієї справи не розглядаються, - серйозно повідомив Михась, - питво було магічне, тому матеріалістів прошу помовчати) Так от, ті частинки кружляли у повітрі, а декотрі з них потрапили у вино, яке пили діти… Нічого з їхніми душами не сталося, Ринате, припини сіпатися! Гм… пробачте за тон.
Отже, нічого з їхніми душами не сталося, та й статися не могло - замало було тих частинок у вині, та й дітей було четверо, а порція розрахована на одного… Сталася зовсім інша штука.
Малесенькі частинки їхніх душ вилетіли й зібралися в одне ціле посеред галявини. Отут, де багаття. Утворилося щось схоже на їхню маленьку спільну душу, яка тут мешкає й понині, і ніхто не може її звідси забрати, бо як забирати душу, знають лише ті цигани. Тут, посеред галявини, висить таке собі енергетичне поле, яке пов’язує нас… тобто, їх. І коли ці діти, які вже, звісно, виросли, забувають про те, що вони разом, тут, на галявині самостійно спалахує вогнище, і з нього виходить хтось, або щось, що може поєднати їх знову. Бо якщо вони геть забудуть одне одного, енергетичне поле, їхня спільна душа, зникне, а зникати воно не хоче.
Ніякого Іллі не було. Це був фантом, який прийшов до Ільки, а потім зник, аби поєднати нас. Або ж він був, але лише там, у Заріччі, а Ілька бачила, скажімо, його астральну проєкцію… Це неважливо. Важливо лише те, що живе тут, на галявині. І важливо, що воно не хоче, аби ми забували одне одного. І якщо ми знову загубимося, то чекайте - бо станеться таке, що знову поєднає нас. І сподівайтеся, аби це щось не було надто трагічним. І наостанок: у селі вже багато років ходять чутки про цю галявину. Кажуть, ніби тут іноді горить вогонь і чутно дитячі голоси та дитячий сміх. Це ми тут залишилися, хлопці. Назавжди.