Раптом волосок вії став мені абсолютно ясним: один із них, з Хранителів, і найпростіше, не відкладаючи, зараз же сказати йому все.
– Я, бачте, вчора був у Древньому Будинку… – Голос у мене дивний, приплюснутий, плаский, я пробував відкашлятися.
– Що ж, чудово. Це дає матеріал для дуже повчальних висновків.
– Але, розумієте, був не один, я супроводжував нумер I-330, і от…
– I-330? Радий за вас. Дуже цікава, талановита жінка. У неї багато шанувальників.
…Але ж і він – тоді на прогулянці – і, можливо, він навіть записаний на неї? Ні, йому про це – не можна, немислимо: це ясно.
– Так, так! Аякже, аякже! Дуже, – я посміхався все ширше, безглуздіше і відчував: від цієї посмішки я голий, дурний…
Буравчики дістали в мені до дна, потім, швидко обертаючись, угвинтилися назад в очі; S двоїсто посміхнувся, кивнув мені, прослизнув до виходу. Я закрився газетою (мені здавалося, всі на мене дивляться) і скоро забув про волоски війок, про буравчики, про все: так схвилювало мене прочитане. Один короткий рядок: «За перевіреною інформацією, знову виявлено сліди досі невловимої організації, що ставить собі за мету звільнення від благодійного ярма Держави».
«Звільнення»? Дивовижно: до чого в людській породі живучі злочинні інстинкти. Я свідомо кажу: «злочинні». Свобода і злочин так само нерозривно пов’язані між собою, як… ну, як рух аеро та його швидкість: швидкість аеро = 0, і він не рухається; свобода людини = 0, і вона не скоює злочини. Це зрозуміло. Єдиний засіб позбавити людину від злочинів – це позбавити її від свободи. І от щойно ми цього позбулися (в космічному масштабі століття це, звичайно, «ледь»), як раптом якісь жалюгідні недоумки…
Ні, не розумію: чому я негайно, вчора ж, не відправився в Бюро Хранителів. Сьогодні після 16 йду туди неодмінно… О 16.10 вийшов – і негайно ж на розі побачив О, всю в рожевому захваті від цієї зустрічі. «Ось у неї простий круглий розум. Це доречно: вона зрозуміє і підтримає мене…» Втім, ні, підтримки я не потребував: я вирішив твердо.
Ладно гриміли Марш труби Музичного Заводу – все той самий щоденний Марш. Яка невимовна чарівність у цій щоденності, повторюваності, дзеркальності!
О схопила мене за руку.
– Гуляти, – круглі сині очі до мене широко розкриті – сині вікна всередину, – і я проникаю всередину, ні за що не чіпляюсь: нічого – всередині, тобто нічого стороннього, непотрібного.
– Ні, не гуляти. Мені треба… – я сказав їй куди. І, на свій подив, побачив: рожеве коло рота склалося в рожевий півмісяць, ріжками донизу – наче від кислого. Мене підірвало.
– Ви, жіночі нумери, здається, невиліковно поїдені забобонами. Ви абсолютно нездатні мислити абстрактно. Вибачте мене, але це просто тупість.
– Ви йдете до шпигунів… фу! А я було дістала для вас в Ботанічному Музеї гілочку конвалій…
– Чому «А я» – чому це «А»? Зовсім по-жіночому. – Я сердито (зізнаюся) схопив її конвалії. – Ну ось вона, ваша конвалія, ну? Нюхайте: добре, так? То майте ж логіки хоч настілечки. Конвалія пахне добре: так. Але ж не можете ж ви сказати про запах, про саме поняття «запах», що це добре чи погано? Не мо-же-те, ну? Є запах конвалії, і є мерзенний запах блекоти: і те й те запах. Були шпигуни в стародавній державі – і є шпигуни у нас… так, шпигуни. Я не боюся слів. Але ж ясно ж: там шпигун – це блекота, тут шпигун – конвалія. Так, конвалія, так!
Рожевий півмісяць тремтів. Зараз я розумію: це мені тільки здалося, але тоді я був упевнений, що вона засміється. І я закричав ще голосніше:
– Так, конвалія. І нічого смішного, нічого смішного.
Круглі, гладкі кулі голів пливли повз і оберталися. О ласкаво взяла мене за руку:
– Ви якийсь сьогодні… Ви не хворі?
Сон – жовте – Будда… Мені одразу стало ясно: я повинен піти в Медичне Бюро.
– Та й справді, я хворий, – сказав я дуже радісно (тут абсолютно непоясненне протиріччя: радіти було нічому).
– Так вам треба зараз же йти до лікаря. Адже ви ж розумієте: ви зобов’язані бути здоровим – смішно доводити вам це.
– Ну, О, мила, – ну, звичайно ж, ви маєте рацію. Абсолютно!
Я не пішов в Бюро Хранителів: робити нічого, довелося йти в Медичне Бюро; там мене затримали до 17.
А ввечері (втім, все одно ввечері там вже було закрито) – ввечері прийшла до мене О. Штори були спущені. Ми вирішували завдання зі старовинного задачника: це дуже заспокоює і очищає думки. О-90 сиділа над зошитом, нагнувши голову до лівого плеча і від старання підпираючи зсередини язиком ліву щоку. Це було так по-дитячому, так чарівно. І так в мені все добре, точно, просто…