Пішла. Я один. Два рази глибоко зітхнув (це дуже корисно перед сном). І раптом якийсь непередбачений запах – і про щось таке дуже неприємне… Скоро я знайшов: у мене в ліжку була захована гілочка конвалій. Відразу все завихрилося, піднялося з дна. Ні, це було просто нетактовно з її боку – підкинути мені ці конвалії. Певно, я не пішов, так. Але ж не винен я, що хворий.
Запис 8-й
Це – так давно, в шкільні роки, коли зі мною трапився. Так ясно, виразно пам’ятаю: світлий зал-куля, сотні хлоп’ячих круглих голів – і Пляпа, наш математик. Ми прозвали його Пляпою: він був уже добряче зношений, розбовтаний, і коли черговий вставляв у нього ззаду штепсель, то з гучномовця завжди спочатку: «Пля-пля-пля-тшшш», а потім вже урок. Одного разу Пляпа розповів про ірраціональні числа – і, пам’ятаю, я плакав, бив кулаками об стіл і волав: «Не хочу! Вийміть з мене!» Цей ірраціональний корінь вріс у мене, як щось чуже, стороннє, страшне, він пожирав мене – його не можна було осмислити, знешкодити, тому що він був поза ratio.
І ось тепер знову. Я переглянув свої записи – і мені ясно: я хитрував сам із собою, я брехав собі – тільки щоб не побачити. Це все дрібниці – що хворий і таке інше: я міг піти туди; тиждень тому – я знаю, пішов би не замислюючись. Чому ж тепер… Чому?
От і сьогодні. Рівно о 16.10 я стояв перед блискучою скляною стіною. Наді мною – золоте, сонячне, чисте сяйво букв на вивісці Бюро. В глибині крізь скло довга черга голубуватих юніф. Як лампади в стародавній церкві, жевріють обличчя: вони прийшли, щоб здійснити подвиг, вони прийшли, щоб передати на вівтар Єдиної Держави своїх коханих, друзів – себе. А я – я рвався до них, з ними. І не можу: ноги глибоко упаяні в скляні плити – я стояв, дивився тупо, не в силах рушити з місця…
– Гей, математику, замріявся!
Я здригнувся. На мене – чорні, лаковані сміхом очі, товсті, негритянські губи. Поет R-13, старий приятель, і з ним рожева О. Я обернувся сердито (думаю, якби вони не завадили, я б врешті-решт з м’ясом вирвав із себе, я б увійшов до Бюро).
– Не замріявся, а якщо завгодно – замилувався, – досить різко сказав я.
– Авжеж, авжеж! Вам би, шановний, не математиком бути, а поетом, поетом, так! Їй-богу, переходьте до нас – в поети, га? То, хочете – миттю влаштую, га?
R-13 говорить захлинаючись, слова з нього так і хльостають, з товстих губ – бризки; кожне «п» – фонтан, «поети» – фонтан.
– Я служив і буду служити знанням, – нахмурився я: жартів я не люблю і не розумію, а у R-13 є погана звичка жартувати.
– Та що там: знання! Це саме ваше знання – боягузтво. Та вже чого там: вірно. Просто ви хочете стінкою обгородити нескінченне, а за стінку-то й боїтеся заглянути. Так! Виглянете – і очі замружите. Так!
– Стіни – це основа усякого людського… – почав я.
R бризнув фонтаном, О рожево, кругло сміялася. Я махнув рукою: смійтеся, все одно. Мені було не до цього. Мені треба було чимось заїсти, заглушити це прокляте.
– Знаєте що, – запропонував я, – ходімо, посидимо у мене, повирішуємо задачки (згадався вчорашній тихий час – можливо, такий буде і сьогодні).
О поглянула на R; ясно, кругло подивилася на мене, щоки трохи забарвилися ніжним, хвилюючим кольором наших талонів.
– Але сьогодні я… У мене сьогодні – талон до нього, – кивнула на R, – а ввечері він зайнятий… Тож…
Мокрі, лаковані губи добродушно шльопнули:
– Ну чого там: нам з нею і півгодини вистачить. Чи не так, О? До задачок ваших я не охочий, а просто – підемо до мене, посидимо.
Мені було моторошно залишитися насамоті – або, вірніше, з цим новим, чужим мною, у якого ніби лиш за дивним збігом обставин був мій нумер – Д-503. І я пішов до нього, до R. Щоправда, він не точний, не ритмічний, у нього якась вивернута, сміхотлива логіка, але все ж ми – приятелі. Недарма ж три роки тому ми з ним разом вибрали цю милу, рожеву О. Це пов’язало нас якось ще міцніше, ніж шкільні роки.
Далі – в кімнаті R. Неначе – все таке ж, як і в мене: Скрижаль, скло крісел, столу, шафи, ліжка. Але тільки-но увійшов – зрушив одне крісло, інше – площини змістилися, все вийшло з встановленого габариту, стало неевклідовим. R – все той самий, все той самий. За Тейлором і математикою – він завжди йшов у хвості.
Згадали старого Пляпу: як ми, хлопчаки, бувало, всі його скляні ноги обклеїмо вдячними записочками (ми дуже любили Пляпу). Згадали Законовчителя.[3] Законовчитель у нас був надзвичайно гучним – так і дуло вітром з гучномовця, – а ми, діти, на весь голос кричали за ним тексти. І як відчайдушний R-13 напхав йому одного разу в рупор пожованого паперу: що не текст – то постріл пожованим папером. R, звичайно, був покараний, те, що він зробив, було, звісно, погано, але зараз ми реготали – весь наш трикутник, – і, зізнаюся, я теж.