Унизу, у вестибюлі, за столиком, контролерка, поглядаючи на годинник, записувала нумери тих, хто входить. Її ім’я – Ю… втім, краще не називатиму її цифр, тому що боюся, аби не написати про неї чогось поганого. Хоча, по суті, це – дуже поважна жінка похилого віку. Єдине, що мені в ній не подобається, – це те, що щоки у неї трохи обвислі – як риб’ячі зябра (здавалося б: що тут такого?).
Вона рипнула пером, я побачив себе на сторінці: «Д-503» – і поруч пляма.
Тільки-но я хотів звернути на це її увагу, як раптом вона підняла голову – і капнула в мене чорнильною такою собі посмішкою:
– А ось лист. Так. Отримайте, дорогенький, – так, так, отримайте.
Я знав: прочитаний нею лист – має ще пройти через Бюро Хранителів (думаю, буде зайвим пояснювати цей природний порядок) і не пізніше 12 буде у мене. Але я був збентежений цією самою посмішкою, чорнильна крапля замутила мій прозорий розчин. Настільки, що пізніше на будівництві «Інтеграла» я ніяк не міг зосередитися – і навіть одного разу помилився в обчисленнях, чого зі мною ніколи не бувало.
О 12 годині – знову рожево-коричневі риб’ячі зябра, посмішка – і нарешті лист у мене в руках. Не знаю, чого я не прочитав його тут же, а сховав у кишеню – і мерщій до себе в кімнату. Розгорнув, пробіг очима і – сів… Це було офіційне повідомлення, що на мене записався нумер I-330 і що сьогодні о 21 я повинен з’явитися до неї – внизу адреса…
Ні: після всього, що було, після того як я настільки недвозначно показав своє ставлення до неї. До того ж вона навіть не знала: чи був я в Бюро Хранителів, – адже їй ніде було дізнатися, що я був хворий, – ну, взагалі не міг… І незважаючи на все…
У голові моїй крутилося, гуло динамо. Будда – жовте – конвалії – рожевий півмісяць… Так, і ось це – і ось це ще: сьогодні хотіла до мене зайти О. Показати їй це повідомлення – щодо I-330? Я не знаю: вона не повірить (та й як, насправді, повірити?), що я тут ні до чого, що я абсолютно… І знаю: буде важка, безглузда, абсолютно нелогічна розмова… Ні, тільки не це. Нехай все вирішиться механічно: просто надішлю їй копію сповіщення.
Я квапливо засовував повідомлення в кишеню – і побачив цю свою жахливу, мавпячу руку. Згадалося, як вона, I, тоді на прогулянці взяла мою руку, дивилася на неї. Невже вона дійсно…
І от за чверть 21. Біла ніч. Усе зеленувато-скляне. Але це якесь інше, крихке скло – не наше, не справжнє, це – тонка скляна шкаралупа, а під шкаралупою крутиться, мчить, гуде… І я не здивуюся, якщо зараз круглими повільними димами піднімуться вгору куполи аудиторіумів, і літній місяць посміхнеться чорнильно – як та, за столиком сьогодні вранці, і в усіх будинках відразу спустяться всі штори, і за шторами…
Дивний стан: я відчував ребра – це якісь залізні прути і заважають – позитивно заважають, серцю тісно, не вистачає місця. Я стояв біля скляних дверей із золотими цифрами: I-330. I, спиною до мене, над столом, щось писала. Я увійшов…
– Ось… – я простягнув їй рожевий квиток. – Я отримав сьогодні сповіщення і з’явився.
– Який ви акуратний! Хвилинку – можна? Присядьте, я тільки закінчу.
Знову опустила очі в лист – і що там у неї всередині за опущеними шторами? Що вона скаже, що зробить через секунду? Як про це дізнатися, обчислити, коли вся вона – звідти, з дикої, древньої країни снів.
Я мовчки дивився на неї. Ребра – залізні прути, тісно… Коли вона говорить – обличчя у неї, як швидке блискуче колесо: не розгледіти окремих спиць. Але зараз колесо нерухоме. І я побачив дивне поєднання: високо задерті біля скронь темні брови – глузливий гострий трикутник, звернений вершиною вгору – дві глибокі зморшки, від носа до кутів рота. І ці два трикутника якось суперечили один одному, малювали на все обличчя цей неприємний, дратівливий X – наче хрест: перекреслене хрестом обличчя.
Колесо закрутилося, спиці злилися…
– Але ж ви не були в Бюро Хранителів?
– Я був… Я не міг: я був хворий.
– Так. То я так і думала: що-небудь вам мало завадити – все одно що (гострі зуби, посмішка). Проте тепер ви – в моїх руках. Ви пам’ятаєте: «Всякий нумер, котрий протягом 48 годин не заявив у Бюро, вважається…»
Серце гупнуло так, що прути зігнулися. Як той хлопчисько, – нерозумно, як хлопчисько, попався, нерозумно мовчав. І відчував: заплутався – ні рукою, ні ногою…
Вона встала, потягнулася ліниво. Натиснула кнопку, з легким тріском з усіх боків впали штори. Я був відрізаний від світу – удвох із нею.
I була десь там, у мене за спиною, біля шафи. Юніфа шурхотіла, падала – я слухав – увесь слухав. І згадалося… ні: блиснуло за одну соту секунди…