Мені довелося нещодавно обчислити кривизну вуличної мембрани нового типу (тепер ці мембрани, витончено задекоровані, на всіх проспектах записують для Бюро Хранителів вуличні розмови). І пам’ятаю: увігнута, рожева перетинка, що коливається, – дивна істота, адже складається тільки з одного органу – вуха. Я був зараз такою мембраною.
От тепер клацнула кнопка біля коміра – на грудях, ще нижче. Скляний шовк шарудить по плечах, колінах, підлозі. Я чую – і це ще ясніше, ніж бачити, – з блакитно-сірої шовкової купи виступила одна нога, друга…
Туго натягнута мембрана тремтить і записує тишу. Ні: різкі, з нескінченними паузами – удари молота об прути. І я чую, я бачу: вона, ззаду, думає секунду. Ось – двері шафи, ось – стукнула якась кришка – і знову шовк, шовк…
– Ну, будь ласка.
Я обернувся. Вона була в легкій, шафраново-жовтій, стародавнього зразка сукні. Це було в тисячу разів зліше, аніж якби вона була без усього. Дві гострі крапки – крізь тонку тканину, тліючі рожевим – дві вуглинки крізь попіл. Два ніжно-круглих коліна…
Вона сиділа в низенькому кріслі. На чотирикутному столику перед нею – флакон із чимось отруйно-зеленим, два крихітних стаканчика на ніжках. У кутку рота в неї димилося – в найтоншій паперовій трубочці це древнє куріння (як називається – зараз забув).
Мембрана все ще тремтіла. Молот бив там – всередині мене – в розжарені до червоного прути. Я виразно чув кожен удар і… і раптом вона це теж чує?
Але вона спокійно диміла, спокійно поглядала на мене і недбало струсила попіл – на мій рожевий квиток.
Якомога холоднокровніше я запитав:
– Послухайте, в такому разі – навіщо ж ви записалися до мене? І навіщо змусили мене прийти сюди?
Ніби й не чує. Налила з флакона в стаканчик, сьорбнула.
– Вишуканий лікер. Бажаєте?
Тут тільки я зрозумів: алкоголь. Блискавкою промайнуло вчорашнє: кам’яна рука Благодійника, нестерпне лезо променя, але там, на Кубі – ось це, із закинутою головою, розпростерте тіло. Я здригнувся.
– Слухайте, – сказав я, – адже ви ж знаєте: всіх, хто отруює себе нікотином і особливо алкоголем – Єдина Держава нещадно…
Темні брови – високо до скронь, гострий глузливий трикутник:
– Швидко знищити небагатьох – розумніше, ніж дати можливість багатьом губити себе… і виродження – і так далі. Це до непристойності вірно.
– Так… до непристойності.
– Так компанійку ось таких от лисих, голих істин – випустити на вулицю… Ні, ви уявіть собі… то хоча б цього незмінного мого залицяльника – о, ви ж його знаєте, – уявіть, що він скинув з себе всю цю брехню одягу – і в істинному вигляді серед публіки… Ох!
Вона сміялася. Але мені ясно було видно її нижній скорботний трикутник: дві глибокі складки від кутів рота до носа. І чомусь від цих складок мені стало ясно: той, подвійнозігнутий, сутулий і криловухий – обіймав її – таку… Він…
Утім, зараз я намагаюся передати тодішні свої – ненормальні – відчуття. Тепер, коли я це пишу, я усвідомлюю прекрасно: все це так і повинно бути, і він, як усякий чесний нумер, має право на радості – і було б несправедливим… Ну, то це ясно.
I сміялася дуже дивно і довго. Потім пильно подивилася на мене – всередину:
– А головне – я з вами абсолютно спокійна. Ви такий милий – о, я впевнена в цьому, – ви і не будете думати піти в Бюро і повідомити, що ось я – п’ю лікер, я – палю. Ви будете хворі – або ви будете зайняті – або вже не знаю що. Більше: я впевнена – ви зараз будете пити зі мною цю чарівну отруту…
Який нахабний, глузливий тон. Я виразно відчував: тепер знову ненавиджу її. Втім, чому «тепер»? Я ненавидів її весь час.
Перекинула в рот цілий стаканчик зеленої отрути, встала і, просвічуючи крізь шафран рожевим, – зробила кілька кроків – зупинилася позаду мого крісла…
Раптом – рука навколо моєї шиї, губами в губи… ні, кудись ще глибше, ще страшніше… Клянуся, це було абсолютною несподіванкою для мене, і, може бути, тільки тому… Оскільки не міг же я – зараз я це розумію абсолютно чітко – не міг же я сам хотіти того, що потім сталося.
Нестерпно-солодкі губи (я вважаю – це був смак «лікеру») – і в мене влито ковток палкої отрути – і ще – і ще… Я відстебнувся від землі й самостійною планетою, несамовито обертаючись, понісся вниз, вниз – по якійсь невизначеній орбіті…
Подальше я можу описати тільки приблизно, тільки шляхом більш-менш близьких аналогій.
Раніше мені це якось ніколи не спадало на думку – але ж це саме так: ми, на землі, весь час ходимо над багряним морем вогню, що клекоче і приховується там – у череві землі. Але ніколи не думаємо про це. І от якби раптом тонка шкаралупа у нас під ногами стала скляною, раптом ми б побачили…