Коли увійшов R-13, я був абсолютно спокійним і нормальним. З почуттям щирого захоплення я став говорити про те, як чудово йому вдалося хореїзувати вирок і що більшою мірою саме цими хореями був порубаний, знищений той безумець.
– …І навіть так: якби мені запропонували зробити схематичне креслення Машини Благодійника, я б неодмінно, неодмінно якось наніс на це креслення ваші хореї, – закінчив я.
Раптом бачу: у R – очі стають матовими, сіріють губи.
– Що з вами?
– Що-що? Та… Та просто набридло: все навколо – вирок, вирок. Не хочу більше про це – от і все. Ну не бажаю!
Він насупився, тер потилицю – цей свій чемоданчик зі стороннім, незрозумілим мені багажем. Пауза. Ось знайшов у валізці щось, витягнув, розгортає, розгорнув – залакувалися сміхом очі, схопився.
– А ось для вашого «Інтеграла» я складаю… це – так! Це от так!
Колишній: губи шльопають, бризкають, слова хльостають фонтаном.
– Послухайте («п» – фонтан) – стародавня легенда про рай… Це ж про нас, про теперішнє. Так! Ви вдумайтеся. Тим двом у раю було надано вибір: або щастя без свободи, або свобода без щастя; третього не дано. Вони, йолопи, обрали свободу – і що ж: зрозуміло – потім століттями тужили за кайданами. За кайданами – розумієте, – ось за чим світова скорбота. Століттями! І тільки ми знову здогадалися, як повернути щастя… Ні, ви далі, далі слухайте! Стародавній Бог і ми – поряд, за одним столом. Так! Ми допомогли Богу остаточно здолати диявола – це ж він штовхнув людей порушити заборону і скуштувати згубної волі, він – змій єхидний. А ми чоботищем на головку йому – тррах! І готово: знову рай. І ми знову простодушні, невинні, як Адам і Єва. Ніякої такої плутанини про добро, зло: все – дуже просто, райськи, по-дитячому просто. Благодійник, Машина, Куб, Газовий Дзвін, Хранителі – усе це добро, усе це – велично, прекрасно, благородно, піднесено, криштально-чисто. Тому що це охороняє нашу несвободу – тобто наше щастя. Це стародавні стали б тут судити, рядити, ламати голову – етика, неетика… Ну, то й годі; словом, ось таку от райську поемку, га? І при цьому тон серйозний… розумієте? Штучка, а?
Ну де там не зрозуміти. Пам’ятаю, я подумав: «Така у нього безглузда, асиметрична зовнішність і такий правильно мислячий розум». І тому він такий мені близький – справжньому мені (я все ж вважаю колишнього себе – справжнім, все теперішнє – це, звичайно, тільки хвороба).
R, очевидно, прочитав це у мене на лобі, обняв мене за плечі, зареготав.
– Ах ви… Адаме! Так, до речі, щодо Єви…
Він порився в кишені, витяг записну книжку, погортав.
– Післязавтра… ні: через два дні – в О рожевий талон до вас. Так, як ви? Як і раніше? Хочете, щоб вона…
– Ну то, зрозуміло.
– Так і скажу. А то вона сама, бачте, соромиться… Така, я вам скажу, історія! Мене вона тільки так, рожево-талонно, а вас… І не говорить, що це четвертий вліз у наш трикутник. Хто – кайтеся, гріховоднику, ну ж бо?
В мені злетіла завіса, і – шелест шовку, зелений флакон, губи… І ні до чого, недоречно – у мене вирвалося (якби я втримався!):
– А скажіть: вам коли-небудь траплялося пробувати нікотин чи алкоголь?
R підібрав губи, подивився на мене з-під лоба. Я абсолютно ясно чув його думки: «Приятелю-то ти – приятель… А все-таки…» І відповідь:
– Та як сказати? Власне – ні. Але я знав одну жінку…
– I, – закричав я.
– Як… ви – ви теж з нею? – налився сміхом, захлинувся і зараз присне.
Дзеркало в мене висіло так, що дивитися в нього треба було через стіл: звідси, з крісла, я бачив тільки своє чоло і брови.
І от я – справжній – побачив у дзеркалі спотворену пряму брів, що стрибає, і я справжній – почув дикий, огидний крик:
– Що «також»? Ні: що таке «також»? Ні – я вимагаю.
Розтягнуті негритянські губи. Вирячені очі… Я – справжній – міцно схопив за комір цього іншого себе – дикого, кудлатого, важко дихаючого. Я – справжній – сказав йому, R:
– Вибачте мене, заради Благодійника. Я зовсім хворий, не сплю. Не розумію, що зі мною…
Товсті губи мимохіть усміхнулися:
– Так-так-так! Я розумію, я розумію! Мені все це знайомо… звичайно, теоретично. Прощавайте!
У дверях обернувся чорним м’ячиком – назад до столу, кинув на стіл книгу:
– Остання моя… Навмисне приніс – мало не забув. Прощавайте… – «п» приснуло в мене, покотився…
Я – один. Або вірніше: наодинці з цим, іншим «я». Я – в кріслі і, поклавши ногу на ногу, з якогось «там» з цікавістю дивлюся, як я – я ж – корчусь на ліжку. Чому – то чому цілих три роки я й О жили так дружньо – і раптом тепер одне тільки слово про ту, про… Невже все це божевілля – кохання, ревнощі – не тільки в ідіотських древніх книжках? І головне – я! Рівняння, формули, цифри – і… це – нічого не розумію! Нічого… Завтра ж піду до R і скажу, що…