Неправда: не піду. І завтра, і післязавтра – ніколи більше не піду. Не можу, не хочу його бачити. Кінець! Трикутник наш розвалився.
Я – один. Вечір. Легкий туман. Небо запнуте молочно-золотистою тканиною, аби знати: що там – вище? І аби знати: хто – я, який – я?
Запис 12-й
Мені все ж здається – я одужаю, я можу одужати. Чудово спав. Ніяких цих снів чи інших хворобливих явищ. Завтра прийде до мене мила О, все буде просто, правильно й обмежено, наче коло. Я не боюся цього слова – «обмеженість»: робота вищого, що є в людині, – розуму – зводиться саме до безперервного обмеження нескінченності, до роздроблення нескінченності на зручні, легко перетравні порції – диференціали. Саме в цьому божественна краса моєї стихії – математики. І от розуміння цієї самої краси якраз і не вистачає тій. Втім, це так – випадкова асоціація.
Усе це – під мірний, метричний стукіт коліс підземної дороги. Я про себе скандую колеса – і вірші (його вчорашня книга). І відчуваю: ззаду, через плече, обережно перегинається хтось і заглядає в розгорнуту сторінку. Не обертаючись, одним тільки краєм ока я бачу: рожеві, розпростерті крила-вуха, подвійнозігнуте… він! Не хотілося заважати йому – і я зробив вигляд, що не помітив. Як він опинився тут – не знаю: коли я заходив у вагон, його ніби не було.
Ця незначна сама по собі подія особливо добре подіяла на мене, я б сказав: зміцнила. Так приємно відчувати чиєсь пильне око, яке любовно охороняє від найменшої помилки, від найменшого невірного кроку. Нехай це звучить дещо сентиментально, але мені знову приходить на думку все та ж аналогія: янголи-охоронці, про яких мріяли древні. Як багато з того, про що вони тільки мріяли, в нашому житті матеріалізувалося.
У той момент, коли я відчув янгола-охоронця у себе за спиною, я насолоджувався сонетом, названим «Щастя». Думаю, не помилюся, якщо скажу, що це рідкісна за своєю красою і глибиною думки річ. Ось перші чотири рядки:
І далі все про це ж: про мудре, вічне щастя таблиці множення.
Усякий справжній поет – неодмінно Колумб. Америка і до Колумба існувала століттями, але тільки Колумб зміг знайти її. Таблиця множення і до R-13 існувала століттями, але тільки R-13 зумів в незайманій гущавині цифр віднайти нове Ельдорадо. Справді: чи є де-небудь щастя мудріше, безхмарніше, ніж у цьому чудовому світі. Сталь – іржавіє; стародавній Бог створив стародавню – тобто здатну помилятися людину – і, отже, сам помилився. Таблиця множення мудріша, повніша за стародавнього Бога: вона ніколи – розумієте: ніколи – не помиляється. І немає щасливіших за цифри, які живуть за злагодженими вічними законами таблиці множення. Ні коливань, ні помилок. Істина – одна, й істинний шлях – один; і ця істина – двічі два, і цей істинний шлях – чотири. І хіба не абсурдом було б, коли ці щасливо, ідеально перемножені двійки – почали б думати про якусь свободу, тобто ясно – про помилку? Для мене – аксіома, що R-13 зумів схопити найголовніше, найбільш…
Тут я знову відчув – спершу на своїй потилиці, потім на лівому вусі – теплий, ніжний подих янгола-охоронця. Він явно примітив, що книга на моїх колінах – уже закрита і думки мої – далеко. Що ж, я хоч зараз готовий розгорнути перед ним сторінки свого мозку: це таке спокійне, радісне почуття. Пам’ятаю: я навіть озирнувся, я наполегливо, благально подивився йому в очі, але він не зрозумів – чи не схотів зрозуміти – він ні про що мене не запитав… Мені залишається одне: все розповідати вам, невідомі мої читачі (зараз ви для мене такі самі дорогі, і близькі, і недосяжні – як був він у той момент).
Ось був мій шлях: від частини до цілого; частина – R-13, величне ціле – наш Інститут Державних Поетів і Письменників. Я думав: як могло статися, що древнім не впадала в очі вся безглуздість їхньої літератури і поезії. Величезна чудова сила художнього слова витрачалася абсолютно даремно. Просто смішно: всякий писав – про що йому заманеться. Так само смішно і безглуздо, як те, що море у древніх цілодобово тупо билося об берег, й ув’язнені в хвилях силіони кілограмометрів йшли тільки на підігрівання почуттів закоханих. Ми із закоханого шепоту хвиль добули електрику, зі звіра, який бризкає шаленою піною, ми зробили домашню тварину: і так само у нас приручена й осідлана колись дика стихія поезії. Тепер поезія – вже не безпардонний солов’їний свист: поезія – державна служба, поезія – корисність.