Наші знамениті «Математичні Нони»: без них – хіба могли б ми в школі так щиро і ніжно полюбити чотири правила арифметики? А «Шипи» – це класичний образ: Хранителі – шипи на троянді, що охороняють ніжну Державну Квітку від грубих дотиків… Чиє кам’яне серце залишиться байдужим, побачивши невинні дитячі вуста, що лепечуть як молитву: «Злий хлопчик троянду хвать рукою. Але шип сталевий вколов голкою, пустун – ой, ой – біжить додому» і так далі? А «Щоденні оди Благодійника»? Хто, прочитавши їх, не схилиться побожно перед самовідданою працею цього Нумера з Нумерів? А страшні червоні «Квіти Судових вироків»? А безсмертна трагедія «Він спізнився на роботу»? А настільна книга «Стансів про статеву гігієну»?
Усе життя у всій його складності й красі – навіки закарбоване в золоті слів. Наші поети вже не витають більш в емпіріях: вони спустилися на землю; вони з нами в ногу йдуть під суворий механічний марш Музичного Заводу; їх ліра – ранковий шерех електричних зубних щіток і грізний тріск іскор в Машині Благодійника, і величне відлуння Гімну Єдиної Держави, й інтимний дзвін кришталево-сяючої нічної вази, і хвилюючий тріск спадаючих штор, і веселі голоси новітньої куховарської книги, і ледве чутний шепіт вуличних мембран.
Наші боги – тут, з нами – в Бюро, в кухні, в майстерні, в убиральні; боги стали, як ми: ерго – ми стали, як боги. І до вас, невідомі мої планетні читачі, до вас ми прийдемо, щоб зробити ваше життя божественно-розумним і точним, як наше…
Запис 13-й
На світанку прокинувся – в очі мені рожева, міцна твердь. Все добре, кругло. Увечері прийде О. Я – безсумнівно вже здоровий. Усміхнувся, заснув.
Ранковий дзвінок – встаю – і зовсім інше: крізь скло стелі, стін, всюди, скрізь, кругом – туман. Божевільні хмари, все важче – і легше, і ближче, і вже немає межі між землею і небом, все летить, тане, падає, нема за що вхопитися. Немає більше будинків: скляні стіни розпустилися в тумані, наче кришталики солі у воді. Якщо подивитися з тротуару – темні фігури людей у будинках – ніби зважені частинки в маревному, молочному розчині – повисли низько, і вище, і ще вище – на десятому поверсі. І все димить – можливо, якась нечутно розбушована пожежа.
Рівно об 11.45: я тоді навмисне глянув на годинник – щоб вхопитися за цифри – щоб врятували хоча б цифри.
Об 11.45, перед тим як йти на звичайні, згідно з Часовою Скрижаллю, заняття фізичною працею, я забіг до себе в кімнату. Раптом телефонний дзвінок, голос – довга, повільна голка в серце:
– Ага, ви вдома? Дуже рада. Чекайте мене на розі. Ми з вами вирушимо… ну, там побачите куди.
– Ви добре знаєте: я зараз йду на роботу.
– Ви добре знаєте, що зробите так, як я вам кажу. До побачення. Через дві хвилини…
За дві хвилини я стояв на розі. Треба ж було показати їй, що мною керує Єдина Держава, а не вона. «Так, як я вам кажу…» І авжеж впевнена: чути по голосу. Ну, тепер я поговорю з нею по-справжньому…
Сірі, з сирого туману виткані юніфи квапливо існували біля мене секунду й несподівано розчинялися в туман. Я не відривався від годинника, я був – гостра, тремтяча секундна стрілка. Вісім, десять хвилин… Без трьох, без двох дванадцята…
Звісно. На роботу я вже запізнився. Як я її ненавиджу. Але треба ж мені було показати…
На розі в білому тумані – кров – розріз гострим ножем – губи.
– Я, здається, затримала вас. Втім, все одно. Тепер вам вже пізно.
Як я її… втім, так: пізно вже.
Я мовчки дивився на губи. Всі жінки – губи, лише губи. Чиїсь рожеві, пружно-круглі: кільце, ніжна огорожа від усього світу. І ці: секунду тому їх не було, і тільки от зараз – ножем, – і ще крапає солодка кров.
Ближче – притулившись до мене плечем – і ми одне, з неї переливається в мене – і я знаю, так потрібно. Знаю кожним нервом, кожним волосом, кожним до болю солодким ударом серця. І така радість скоритися цьому «потрібно». Мабуть, шматку заліза так само радісно скоритися неминучому, точному закону – і впитися в магніт. Каменю, кинутому вгору, секунду похитнутися – і потім стрімголов вниз, на землю. І людині, після агонії, нарешті, зітхнути востаннє – і померти.
Пам’ятаю: я посміхнувся розгублено і ні до чого сказав:
– Туман… Дуже.
– Ти любиш туман?
Це древнє, давно забуте «ти», «ти» володаря до раба – увійшло в мене гостро, повільно: так, я раб, і це – теж потрібно, теж добре.
– Так, добре… – вголос сказав я собі. І потім їй: – Я ненавиджу туман. Я боюся туману.