– Значить – любиш. Боїшся – тому що це сильніше за тебе, ненавидиш – тому що боїшся, любиш – бо не можеш підкорити це собі. Адже тільки і можна любити непокірне.
Так, це так. І саме тому – саме тому я…
Нас йшло двоє – одне. Десь далеко крізь туман ледь чутно співало сонце, все наливалося пружним, перловим, золотим, рожевим, червоним. Весь світ – єдина неосяжна жінка, і ми – в самій її утробі, ми ще не народилися, ми радісно зріємо. І мені ясно, непорушно ясно: все – для мене, сонце, туман, рожеве, золоте – для мене…
Я не питав, куди ми йшли. Все одно: тільки б йти, йти, зріти, наливатися все пружніше…
– Ну от… – I зупинилася біля дверей. – Тут сьогодні чергує якраз один… Я про нього говорила тоді, в Древньому Будинку.
Я здалеку, одними очима, обережно зберігаючи визріваюче – прочитав вивіску: «Медичне Бюро». Все зрозумів.
Скляна, повна золотого туману, кімната. Скляні стелі з кольоровими пляшками, банками. Дроти. Синюваті іскри в трубках.
І чоловічок – найтонший. Він весь ніби вирізаний з паперу, і як би він не повернувся – все одно у нього тільки профіль, гостро відточений: блискуче лезо – ніс, ножиці – губи.
Я не чув, що йому говорила I: я дивився, як вона говорила – і відчував: посміхаюся нестримно, блаженно. Блиснули лезом ножиці-губи, і лікар сказав:
– Так, так. Розумію. Найнебезпечніша хвороба – небезпечніше за це я нічого не знаю… – засміявся, найтоншою паперовою рукою швидко написав щось, віддав листок I; написав – віддав мені.
Це були посвідчення, що ми – хворі, що ми не можемо з’явитися на роботу. Я крав свою роботу у Єдиної Держави, я – злодій, я – під Машиною Благодійника. Але це мені – далеко, байдуже, як в книзі… Я взяв листок, не вагаючись ані секунди; я – мої очі, губи, руки – я знав: так треба.
На розі, у напівпорожньому гаражі ми взяли аеро, I знову, як тоді, сіла за кермо, посунула стартер на «вперед», ми відірвалися від землі, попливли. Й слідом за нами все: рожево-золотий туман; сонце, тонко-лезовий профіль лікаря, раптом такий улюблений і близький. Раніше – все навколо сонця; тепер я знав, все навколо мене – повільно, блаженно, із замруженими очима…
Старенька біля воріт Древнього Будинку. Милий, зарослий, з променями-зморшками рот. Вірогідно, був зарослим усі ці дні – і тільки тепер розкрився, посміхнувся:
– А-а, пустунка! Ні щоб працювати, як всі… ну той годі! Як раптом що – я тоді прибіжу, скажу…
Важкі, скрипучі, непрозорі двері зачинилися, і негайно ж з болем розкрилося серце широко – ще ширше: навстіж. Її губи – мої, я пив, пив, відривався, мовчки дивився в розкриті мені очі – і знову…
Напівтемрява кімнат, синій, шафраново-жовтий, темно-зелений сап’ян, золота посмішка Будди, мерехтіння дзеркал. І – мій старий сон, такий тепер зрозумілий: все наситила золотисто-рожевим соком, і зараз переллється через край, бризне…
Дозріло. Й неминуче, як залізо і магніт, з солодкою покірністю точному непорушному закону – я влився в неї. Не було рожевого талона, не було рахунку, не було Єдиної Держави, не було мене. Були тільки ніжно-гострі, зціплені зуби, були широко розкриті для мене золоті очі – і через них я повільно входив всередину, все глибше. І тиша – тільки в кутку – за тисячі миль – капають краплі в умивальнику, і я – всесвіт, і від краплі до краплі – ери, епохи…
Накинувши на себе юніфу, я нахилився до I – й очима вбирав у себе її останній раз.
– Я знала це… Я знала тебе… – сказала I дуже тихо. Швидко піднялася, надягла юніфу і повсякчасну свою гостру посмішку-укус. – Ну-с, грішний ангеле. Ви ж тепер загинули. Ні, не боїтеся? То до побачення! Ви повернетеся один. Ну?
Вона відкрила дзеркальні двері, вправлені в стіну шафи; через плече – на мене, чекала. Я слухняно вийшов. Та тільки-но переступив поріг – раптом стало потрібно, щоб вона притулилася до мене плечем – тільки на секунду плечем, більше нічого.
Я кинувся назад – у ту кімнату, де вона (ймовірно) ще застібала юніфу перед дзеркалом, вбіг – і зупинився. От – ясно бачу – ще погойдується старовинне кільце на ключі в дверях шафи, а I – немає. Піти вона нікуди не могла – вихід із кімнати тільки один – і все ж таки її немає. Я обнишпорив усе, я навіть відкрив шафу і обмацав там строкаті, старовинні сукні: нікого…
Мені якось ніяково, планетні мої читачі, розповідати вам про таку абсолютно неймовірну пригоду. Але що ж поробиш, якщо все це було саме так. Та хіба весь день із самого ранку не був сповнений неймовірностей, хіба не схоже все на цю давню хворобу сновидінь? І якщо так – чи не все одно: однією безглуздістю більше або менше? Крім того, я впевнений: рано чи пізно будь-яку безглуздість мені вдасться включити в який-небудь силогізм. Це мене заспокоює, сподіваюся, заспокоїть і вас.