…Який я наповнений! Якби ви знали, який я наповнений!
Запис 14-й
Усе ще про вчорашнє. Особиста година перед сном у мене була зайнята, і я не міг записати вчора. Але в мені усе це – наче вирізане, і тому особливо – можливо назавжди – ця нестерпно-холодна підлога…
Увечері мала прийти до мене О – це був її день. Я спустився до чергового взяти право на штори.
– Що з вами, – спитав черговий. – Ви якийсь сьогодні…
– Я… я хворий…
По суті, це була правда: я, напевно, хворий. Усе це хвороба. І негайно ж згадалося: так, адже посвідчення… Помацав у кишені: ось – шарудить. Значить – все було, все дійсно було…
Я простягнув папірець черговому. Відчував, як загорілися щоки; не дивлячись, бачив: черговий здивовано дивиться на мене.
І ось – 21.30. У кімнаті ліворуч – спущені штори. У кімнаті праворуч я бачу сусіда: над книгою – його шишкувата, вся в купинах, лисина і чоло – величезна, жовта парабола. Я болісно ходжу, ходжу: як мені – після всього – з нею, з О? І праворуч – ясно відчуваю на собі очі, чітко бачу зморшки на лобі – ряд жовтих, нерозбірливих рядків; і мені чомусь здається – ці рядки про мене.
За чверть 22 в кімнаті у мене – радісний рожевий вихор, міцне кільце рожевих рук навколо моєї шиї. І ось відчуваю: все слабше кільце, все слабше – розімкнулось – руки опустилися…
– Ви не той самий, ви не мій!
– Що за дика термінологія: «мій». Я ніколи не був… – і запнувся: майнула думка – раніше не був, вірно, але тепер… Адже я тепер живу не в нашому розумному світі, а в древньому, маревному, в світі коренів з мінус одиниці.
Штори падають. Там, за стіною праворуч, сусід упускає книгу зі столу на підлогу, і в останню, миттєву вузьку щілину між шторою і підлогою – я бачу: жовта рука схопила книгу, і в мені: чимдуж вхопитися б за цю руку…
– Я думала – я хотіла зустріти вас сьогодні на прогулянці. Мені багато про що… мені треба вам так багато…
Мила, бідна О! Рожевий рот – рожевий півмісяць ріжками донизу. Але не можу ж я розповісти їй усе, що було, – хоча б тому, що це зробить її співучасницею моїх злочинів: адже я знаю, у неї не вистачить сили піти в Бюро Хранителів, і відповідно…
О лежала. Я повільно цілував її. Я цілував цю наївну пухку складочку на зап’ястку, сині очі були закриті, рожевий півмісяць повільно розцвітав, розпускався – і я цілував її всю.
Раптом ясно відчуваю: до чого все спустошене, віддане. Не можу, не можна. Треба – і не можна. Губи у мене відразу охололи…
Рожевий півмісяць затремтів, померк, скорчився. О накинула на себе покривало, закуталась – обличчям у подушку…
Я сидів на підлозі біля ліжка – яка відчайдушно-холодна підлога – сидів мовчки. Болісний холод знизу – все вище, все вище. Ймовірно, такий самий мовчазний холод там, в синіх, німих міжпланетних просторах.
– Зрозумійте ж: я не хотів… – пробурмотів я. – Я всіма силами…
Це правда: я – справжній я – не хотів. І все ж: якими словами сказати їй. Як пояснити їй, що залізо не хотіло, але закон – неминучий, точний…
О підвела обличчя з подушок і, не відкриваючи очей, сказала:
– Ідіть, – але від сліз вийшло у неї «індіть» – і от чогось врізалася і ця безглузда дрібниця.
Весь пронизаний холодом, ціпеніючи, я вийшов у коридор. Там за склом – легкий, ледь помітний димок туману. Але до ночі, мабуть, знову він спуститься, наляже щосили. Що буде за ніч?
О мовчки ковзнула повз мене, до ліфта – грюкнули двері.
– Одну хвилинку, – крикнув я: стало страшно.
Але ліфт вже гудів вниз, вниз, вниз…
Вона забрала в мене R.
Вона забрала в мене О.
І все ж, і все ж
Запис 15-й
Тільки увійшов до елінга, де будується «Інтеграл», – як назустріч Другий Будівельник. Обличчя в нього як завжди: кругле, біле, фаянсове – тарілка, і говорить – підносить на тарілці щось таке нестерпно-смачне:
– Ви от хворіти зволяєте, а тут без вас, без начальства, вчора, можна сказати, – випадок.
– Випадок?
– Звісно! Дзвінок, закінчили, стали всіх з елінга випускати – й уявіть: той, що випускав, упіймав ненумеровану людину. Як вже він пробрався – не можу зрозуміти. Відвели до Операційного. Там з нього, голубчика, витягнуть, як і навіщо… (Посмішка – смачна…)
В Операційному працюють наші найкращі і найбільш досвідчені лікарі, під безпосереднім керівництвом самого Благодійника. Там – різні прилади й, головне, знаменитий Газовий Дзвін. Це, по суті, старовинний шкільний досвід: миша посаджена під скляний ковпак; повітряним насосом повітря в ковпаку розріджується все більше… Ну і так далі. Але тільки, звичайно, Газовий Дзвін значно більш досконалий апарат – із застосуванням різних газів, і потім – тут, звичайно, вже не знущання над маленькою беззахисною твариною, тут висока мета – турбота про безпеку Єдиної Держави, іншими словами, про щастя мільйонів. Близько п’яти століть тому, коли робота в Операційному ще тільки налагоджувалася, знайшлися дурні, які порівнювали Операційне з давньою інквізицією, але ж це так безглуздо, як ставити на одне місце хірурга, що робить трахеотомію, і розбійника з великої дороги: в руках обох, можливо, один і той самий ніж, обидва роблять одне і те ж – ріжуть горло живій людині. І все ж таки один – благодійник, інший – злочинець, один зі знаком +, інший зі знаком – …