Усе це дуже ясно, все це в одну секунду, в один оборот логічної машини, а потім відразу ж зубці зачепили мінус – і ось нагорі вже інше: ще погойдується кільце в шафі. Двері, очевидно, тільки зачинили – а її, I, немає: зникла. Цього машина ніяк не могла провернути. Сон? Але я ще й зараз відчуваю: незрозумілий солодкий біль у правому плечі – притулившись до правого плеча, I – поруч зі мною в тумані. «Ти любиш туман?» Так, і туман… все люблю, і все – пружне, нове, дивовижне, все – добре…
– Все – добре, – вголос сказав я.
– Добре? – кругло витріщилися фаянсові очі. – Тобто що ж тут доброго? Якщо цей ненумерований примудрився… отже, вони – усюди, кругом, увесь час, вони тут, вони – біля «Інтеграла», вони…
– Та хто вони?
– А звідки я знаю, хто. Але я їх відчуваю – розумієте? Увесь час.
– А ви чули: ніби якусь операцію винайшли – фантазію вирізьблюють? (Днями, справді, я щось подібне чув.)
– Ну, знаю. До чого ж це тут?
– А до того, що я б на вашому місці пішов і попросив зробити собі цю операцію.
На тарілці виразно окреслилося щось лимонно-кисле. Милий – йому здалося образливим віддаленим натяком на те, що у нього може бути фантазія… Втім, що ж: тиждень тому, ймовірно, я б теж образився. А тепер – тепер ні: тому що я знаю, що це у мене є, – що я хворий. І знаю ще – не хочеться одужати. От не хочеться, і все. Скляними сходами ми піднялися нагору. Все – під нами внизу – як на долоні…
Ви, хто читає ці записки, – ким би ви не були, але над вами сонце. І якщо ви теж коли-небудь були так само хворі, як я тепер, ви знаєте, яким буває – яким може бути – вранці сонце, ви знаєте це рожеве, прозоре, тепле золото. І саме повітря – трохи рожеве, і все просякнуте ніжною сонячною кров’ю, все – живе: живі і всі до одного посміхаються – люди. Може статися, через годину зникне, через годину викапає рожева кров, але поки – живе. І я бачу: пульсує і переливається щось в скляних соках «Інтеграла»; я бачу: «Інтеграл» мислить про велике і страшне своє майбутнє, про тяжкий вантаж неминучого щастя, який він понесе туди вгору, вам, невідомим, вам, які вічно шукають і ніколи не знаходять. Ви знайдете, ви будете щасливими – ви зобов’язані бути щасливими, і вже недовго вам чекати.
Корпус «Інтеграла» майже готовий: витончений подовжений еліпсоїд із нашого скла – вічного, як золото, гнучкого, як сталь. Я бачив: зсередини кріпили до скляного тіла поперечні ребра – шпангоути, поздовжні – стрингери; в кормі ставили фундамент для гігантського ракетного двигуна. Щотри секунди могутній хвіст «Інтеграла» буде скидати полум’я і гази в світовий простір – і буде нестися, нестися – вогненний Тамерлан щастя…
Я бачив: по Тейлору, розмірено і швидко, в такт, наче важелі однієї величезної машини, нахилялися, розгиналися, поверталися люди внизу. В руках у них виблискували трубки: вогнем різали, вогнем спаювали скляні стінки, косинці, ребра, книці. Я бачив: по скляних рейках повільно котилися прозоро-скляні чудовиська-крани, і так само, як люди, слухняно поверталися, нахилялися, просували всередину, в черево «Інтеграла», свої вантажі. І це було одне: олюднені, досконалі люди. Це була найвища, приголомшлива краса, гармонія, музика… Швидше – вниз, до них, з ними!
І от – пліч-о-пліч, сплавлений з ними, захоплений сталевим ритмом… Мірні рухи: пружно-круглі, рум’яні щоки; дзеркальні, не затьмарені божевіллям думок лоби. Я плив дзеркальним морем. Я відпочивав.
І раптом один безтурботно обернувся до мене:
– Ну як: нічого, краще сьогодні?
– Що краще?
– Так от – не було ж вас учора. Ми вже думали – у вас небезпечне щось… – сяє чоло, посмішка – дитяча, безневинна.
Кров вдарила мені в обличчя. Я не міг, не міг збрехати цим очам. Я мовчав, тонув…
Зверху просунулося в люк, сяючи круглою білиною, фаянсове обличчя.
– Гей, Д-503! Завітайте-но сюди! Тут у нас, розумієте, вийшла жорстка рама з консолями й вузлові моменти дають напругу на квадратній.