Мені потрібно швидше, негайно – в Медичне Бюро отримати посвідчення, що я хворий, інакше мене візьмуть і… А може, це й буде якнайкраще. Залишитися тут і спокійно чекати, поки побачать, доставлять до Операційного – відразу все закінчити, відразу все спокутувати.
Легкий шерех, і переді мною – подвійнозігнута тінь. Я не дивлячись відчував, як швидко угвинтилися в мене два сіро-сталевих свердла, щосили посміхнувся і сказав – що-небудь потрібно було сказати:
– Мені… мені треба в Медичне Бюро.
– У чому ж справа? Чого ж ви стоїте тут?
Безглуздо перекинутий, підвішений за ноги, я мовчав, увесь палахкочучи від сорому.
– Ідіть за мною, – суворо сказав S.
Я покірно пішов, розмахуючи непотрібними, сторонніми руками. Очі не можна було підняти, увесь час йшов у дикому, перевернутому догори дриґом світі: ось якісь машини – фундаментом догори, й антиподно приклеєні ногами до стелі люди, і ще нижче – скуте товстим склом бруківки небо. Пам’ятаю: найобразливішим було те, що востаннє в житті я побачив це оттак, перекинуто, не по-справжньому. Але підняти очі було не можна.
Зупинилися. Переді мною – сходи. Один крок – і я побачу: фігури в білих лікарських фартухах, величезний німий Дзвін…
З силою, якимось гвинтовим приводом, я нарешті відірвав очі від скла під ногами – раптом в обличчя мені бризнули золоті букви «Медичне»… Чому він привів мене сюди, а не в Операційне, чому він помилував мене – про це я тієї миті навіть і не подумав: одним стрибком – через щаблі, щільно зачинив за собою двері – і зітхнув. Так: ніби з самого ранку я не дихав, не билося серце – і тільки тепер зітхнув вперше, тільки тепер розкрився шлюз в грудях…
Двоє: один – коротенький, тумбоногий – очима, наче на роги, підкидав пацієнтів, та інший – найтонший, блискучі ножиці-губи, лезо-ніс… Той самий.
Я кинувся до нього, як до рідного, просто на леза – щось про безсоння, сни, тіні, жовтий світ. Ножиці-губи блищали, посміхалися.
– Погані ваші справи! Мабуть, у вас утворилася душа.
Душа? Це дивне, древнє, давно забуте слово. Ми говорили іноді «душа в душу», «бездушний», «душогуб», але душа…
– Це… дуже небезпечно, – пробелькотів я.
– Невиліковно, – відрізали ножиці.
– Але… власне, в чому ж суть? Я щось не… не уявляю.
– Бачите… як би це вам… Адже ви математик?
– Так.
– Так от – площина, поверхня, ну ось це дзеркало. І на поверхні ми з вами, от – бачите, і мружимо від сонця очі, і ця синя електрична іскра в трубці, і геть – майнула тінь аеро. Тільки на поверхні, тільки секундно. Але уявіть – від якогось вогню ця непрозора поверхня раптом розм’якшилася, і вже ніщо не ковзає по ній – все проникає всередину, туди, у цей дзеркальний світ, куди ми з цікавістю заглядаємо дітьми – діти зовсім не такі дурні, запевняю вас. Площина стала об’ємом, тілом, світом, і це всередині дзеркала – всередині вас – сонце, і вихор від гвинта аеро, і ваші тремтячі губи, і ще чиїсь. І розумієте: холодне дзеркало відображає, відкидає, а це – вбирає, і від усього слід – навіки. Одного разу ледве помітна зморшка в когось на обличчі – і вона вже назавжди всередині вас; одного разу ви почули: в тиші впала крапля – і ви чуєте зараз…
– Так, так, саме… – я схопив його за руку. Я чув зараз: з крана умивальника – повільно капають краплі в тишу. І я знав, це – назавжди. Але все ж таки чому раптом душа? Не було, не було – і раптом… Чому ні у кого немає, а у мене…
Я ще міцніше вчепився в найтоншу руку: мені моторошно було втратити рятувальний круг.
– Чому? А чому у нас немає плавців, немає крил – одні тільки лопаткові кістки – фундамент для крил? Та тому що крила вже не потрібні – є аеро, крила тільки заважали б. Крила – щоб літати, а нам вже нікуди: ми – прилетіли, ми – знайшли. Чи не так?
Я розгублено кивнув головою. Він подивився на мене, розсміявся гостро, ланцетно. Той, інший, почув, тумбоного протупав зі свого кабінету, очима підкинув на роги мого найтоншого доктора, підкинув мене.
– У чому річ? Як: душа? Душа, ви говорите? Бозна-що! Так ми скоро і до холери дійдемо. Я вам казав (найтоншого на роги) – я вам говорив: треба у всіх – у всіх фантазію… Екстирпувати фантазію. Тут тільки хірургія, тільки одна хірургія…
Він натягнув величезні рентгенівські окуляри, довго ходив навколо і вдивлявся крізь кістки черепа – в мій мозок, записував щось у книжку.
– Надзвичайно, надзвичайно цікаво! Послухайте: а чи не погодилися б ви… заспиртуватися? Це було б для Єдиної Держави надзвичайно… це допомогло б нам попередити епідемію… Якщо у вас, зрозуміло, немає особливих підстав…
– Бачте, – сказав він, – нумер Д-503 – будівельник «Інтеграла», і я впевнений – це порушило б…