Дзвінок. День. Усе це, не вмираючи, не зникаючи, – тільки прикрите денним світлом; як видимі предмети, не вмираючи, – до ночі прикриті нічною темрявою. В голові – легкий, хиткий туман. Крізь туман – довгі, скляні столи; повільно, мовчки, в такт жують шароголові. Здалеку крізь туман постукує метроном, і під цю звично-пестливу музику я машинально, разом з усіма, рахую до п’ятдесяти: п’ятдесят узаконених жувальних рухів на кожен шматок. І, машинально відбиваючи такт, опускаюся вниз, відмічаю своє ім’я в книзі для тих, хто йде – як всі. Але відчуваю: живу окремо від усіх, один, обгороджений м’якою стіною, що заглушає їх звуки, і за цією стіною – мій світ…
Але от що: якщо цей світ – тільки мій, навіщо ж він у цих записах? Навіщо тут ці безглузді «сни», шафи, нескінченні коридори? Я з великим сумом бачу, що замість стрункої і строго математичної поеми на честь Єдиної Держави у мене виходить якийсь фантастичний авантюрний роман. Ох, якби і справді це був тільки роман, а не теперішнє моє, сповнене іксів, і падінь, життя.
Утім, можливо, все на краще. Найімовірніше, ви, невідомі мої читачі, – діти в порівнянні з нами (адже ми, вирощені Єдиною Державою, – отже, досягли найвищих можливих для людини вершин). І як діти – тільки тоді ви без крику проковтнете все гірке, що я вам дам, коли це буде ретельно обкладено густим пригодницьким сиропом…
Увечері:
Чи знайоме вам це почуття: коли на аеро мчиш угору по синій спіралі, вікно відкрите, в обличчя свистить вихор – землі немає, про землю забуваєш, земля так само далеко від нас, як Сатурн, Юпітер, Венера? Так я живу тепер, в обличчя – вихор, і я забув про землю, я забув про милу, рожеву О. Але все ж земля існує, раніше чи пізніше – треба сісти на неї, і я тільки закриваю очі перед тим днем, де в моєму Сексуальному Табелі стоїть її ім’я – ім’я О-90…
Сьогодні ввечері далека земля нагадала про себе.
Щоб виконати припис лікаря (я щиро, щиро хочу видужати), я аж дві години блукав скляними, прямолінійними пустелями проспектів. Усі, згідно зі Скрижаллю, були в аудиторіумах, і тільки я один… Це було, по суті, протиприродне видовище: уявіть собі людський палець, відрізаний від цілого, від руки – окремий людський палець, сутуло зігнувшись, підстрибуючи біжить по скляному тротуару. Цей палець – я. І ще дивніше, протиприродніше за все – це те, що пальцю зовсім не хочеться бути на руці, бути з іншими: або – ось так, одному, або… Ну так, мені вже більше нічого приховувати: або удвох із нею – з тією, знову так само переливаючи в неї всього себе крізь плече, крізь сплетені пальці рук…
Додому я повернувся, коли сонце вже сідало. Вечірній рожевий попіл – на склі стін, на золоті шпиля акумуляторної вежі, на голосах й усмішках зустрічних нумерів. Чи не дивно: згасаючі сонячні промені падають під таким самим кутом, що й загораються вранці, а все – зовсім інше, інша ця рожевість – тепер дуже тихе, трохи гіркувате, а вранці – знову буде дзвінке, шипуче.
І от внизу, у вестибюлі, з-під купи вкритих рожевим попелом конвертів – Ю, контролерка, витягла і подала мені листа. Повторюю: це дуже поважна жінка, і я впевнений – у неї найкращі почуття до мене.
І все ж, щоразу, як я бачу ці обвислі, схожі на риб’ячі зябра, щоки, мені чомусь неприємно.
Простягаючи до мене сучкуватою рукою лист, Ю зітхнула. Але це зітхання тільки трохи колихнуло ту завісу, яка відділяла мене від світу: я весь цілком спроєктований був на тремтячий конверт в моїх руках, де – я не сумнівався – лист від I.
Тут – другий вдих, настільки явно, двома рисками підкреслений, що я відірвався від конверта – і побачив: між зябер, крізь сором’язливі жалюзі спущених очей – ніжна, осліплююча посмішка, що обгортає. А потім:
– Бідний ви, бідний, – зітхання з трьома рисками і кивок на лист, ледь помітний (зміст листа вона, згідно з обов’язком, вочевидь, знала).
– Ні, мабуть, я… Чому ж?
– Ні, ні, дорогий мій: я знаю вас краще, ніж ви самі. Я вже давно придивляюся до вас – і бачу: треба, щоб поруч із вами в житті йшов би той, хто довгі роки вивчав життя…
Я відчуваю: увесь обліплений її посмішкою – це пластир на ті рани, якими зараз покриє мене цей тремтячий в моїх руках лист. І нарешті – крізь сором’язливі жалюзі – зовсім тихо:
– Я подумаю, любий, я подумаю. І будьте певні: якщо я відчую в собі достатньо сили – ні-ні, я спочатку ще повинна подумати…
Великий благодійник! Невже мені судилося… невже вона хоче сказати, що…
В очах у мене рябить – тисячі синусоїдів, лист стрибає. Я підходжу ближче до світла, до стіни. Там згасає сонце, і звідти – на мене, на підлогу, на мої руки, на лист все густіше темно-рожевий, сумний попіл.