Конверт підірвано – скоріше підпис – і рана – це не I, це… О. І ще рана: на листочку знизу, в правому кутку – розплилася ляпка – сюди крапнуло… Я не виношу ляпок – все одно: від чорнила вони або від… все одно від чого. І знаю: раніше – мені було б просто неприємно, неприємно очам – від цієї неприємної плями. Але чому ж тепер ця сіренька плямка – наче хмара, і від неї – все більш свинцевий і все більш темний? Чи це знову – «душа»?
Лист:
«Ви знаєте… чи, можливо, ви не знаєте – я не можу як слід писати – все одно: тепер ви знаєте, що без вас у мене не буде жодного дня, жодного ранку, жодної весни. Тому що R для мене тільки… ну, то це для вас неважливо. Я йому, в будь-якому разі, дуже вдячна: одна без нього, ці дні – я б не знаю, що… За ці дні й ночі я прожила десять або, може бути, двадцять років. І наче кімната у мене – не чотирикутна, а кругла, й без кінця – навколо, навколо, і все одне й те ж, і ніде ніяких дверей.
Я не можу без вас – тому що я вас кохаю. Тому що я бачу, я розумію: вам тепер ніхто, ніхто в світі не потрібний, крім тієї, іншої, і – розумієте: саме, якщо я вас кохаю, я маю…
Мені потрібно ще тільки два-три дні, щоб зі шматочків мене як-небудь склеїти хоч трохи схожу на колишню О-90, – і я піду і сама зроблю заяву, що знімаю свій запис на вас, і вам має бути краще, вам має бути добре. Більше ніколи не буду, вибачте».
Більше ніколи. Так, звісно, краще: вона права. Але чого ж – чого ж…
Запис 19-й
Там, у дивному коридорі з тремтячим пунктиром тьмяних лампочок… чи ні, ні – не там: пізніше, коли ми вже були з нею в якомусь загубленому куточку на дворі Древнього Будинку, – вона сказала: «післязавтра». Це «післязавтра» – сьогодні, і все – на крилах, день – летить, і наш «Інтеграл» уже крилатий: на ньому закінчили установку ракетного двигуна і сьогодні випробували його вхолосту. Які чудові, могутні залпи, і для мене кожен із них – салют на честь тієї, єдиної, на честь сьогодні.
При першому ході (= пострілі) під дулом двигуна виявився з десяток випадкових нумерів-зівак із нашого елінгу – від них зовсім нічого не залишилося, крім якихось крихт і сажі. З гордістю записую тут, що ритм нашої роботи не спіткнувся від цього ні на секунду, ніхто не здригнувся: та ми, і наші верстати – продовжували свій прямолінійний і круговий рух все з тією ж точністю, як ніби нічого не сталося. Десять нумерів – це навряд чи одна стомільйонна частина маси Єдиної Держави, при практичних розрахунках – це нескінченно мала третього порядку. Арифметично-безграмотну жалість знали тільки стародавні: для нас вона смішна.
І мені смішно, що вчора я міг думати – і навіть записувати на ці сторінки – про якусь жалюгідну сіреньку плямку, про якісь ляпки. Це – все те ж саме «розм’якшення поверхні», яка повинна бути алмазно-твердою – як наші стіни (давня приказка: «як об стіну горох»).
Шістнадцять годин. На додаткову прогулянку я не пішов: як знати, можливо, їй заманеться саме зараз, коли все дзвенить від сонця…
Я майже один в будинку. Крізь просонячні стіни – мені далеко видно вправо і вліво, і вниз – повисли в повітрі порожні кімнати, які дзеркально повторювали одна одну. І тільки блакитними, трохи прокресленими сонячною тушшю сходами повільно ковзає вгору худа, сіра тінь. От уже чути кроки – і я бачу крізь двері – я відчуваю: до мене приліплена пластир-посмішка – і потім повз, іншими сходами – вниз…
Клацання нумератора. Я весь кинувся до вузенького білого прорізу – і… і якийсь незнайомий мені чоловічий (з приголосною буквою) нумер. Прогудів, грюкнув ліфт. Переді мною – недбало, набакир насуплене чоло, а очі… дуже дивне враження: ніби він говорив звідти, з-під лоба, де очі.
– Вам від неї лист… (спідлоба, з-під навісу). Просила, щоб неодмінно – все, як там сказано.
Спідлоба, з-під навісу – навкруги. Та нікого, нікого немає, ну, давай же! Ще раз озирнувшись, він сунув мені конверт, пішов. Я один.
Ні, не один: з конверта – рожевий талон, і – ледь помітний – її запах. Це вона, вона прийде, прийде до мене. Швидше – лист, щоб прочитати це на власні очі, щоб повірити в це до кінця…
Що? Не може бути! Я читаю ще раз – стрибаю через рядки: «Талон… і неодмінно спустіть штори, неначе я й справді у вас… Мені необхідно, щоб думали, що я… мені дуже, дуже шкода…»
Лист – на шматки. У дзеркалі на секунду – мої зіпсовані, зламані брови. Я беру талон, щоб і його так само, як її записку…
– «Просила, щоб неодмінно – все, як там сказано».
Руки ослабли, розтиснулися. Талон випав з них на стіл. Вона сильніша за мене, і я, здається, зроблю так, як вона хоче. А втім… втім, не знаю: побачимо – до вечора ще далеко… Талон лежить на столі.