У дзеркалі – мої зіпсовані, зламані брови. Чому і на сьогодні у мене немає лікарського свідоцтва: піти б ходити, ходити без кінця, навколо всієї Зеленої Стіни – і потім впасти в ліжко – на дно… А я маю – в 13-й аудиторіум, я маю міцно загвинтити всього себе, щоб дві години – дві години не рухаючись… коли треба кричати, тупати.
Лекція. Дуже дивно, що з блискучого апарату – не металевий, як зазвичай, а якийсь м’який, волохатий, моховий голос. Жіночий – мені вона миготить такою, якою колись жила маленька – гачок-стара, схожа на ту – біля Древнього Будинку.
Древній Будинок… і все відразу – фонтаном – знизу, і мені потрібно щосили загвинтити себе, щоб не затопити криком весь аудиторіум. М’які, волохаті слова – крізь мене, і від усього залишається тільки одне: щось – про дітей, про дитинознавство. Я – як фотографічна пластинка: все відтискую в собі з якоюсь чужою, сторонньою, безглуздою точністю: золотий серп – світловий відблиск на гучномовці; під ним – дитина, жива ілюстрація – тягнеться до серця; засунуто до рота поділ мікроскопічної юніфи; міцно стиснутий кулачок, великий (точніше, дуже маленький) палець затиснутий всередину – легка, пухка тінь-складочка на зап’ясті. Як фотографічна пластинка – я друкував: ось тепер гола нога – звісилася з краю, рожеве віяло пальців ступає на повітря – ось зараз, зараз об підлогу…
І – жіночий крик, на естраду змахнула прозорими крилами юніфа, підхопила дитину – губами – в пухку складочку на зап’ясті, зрушила на середину столу, спускається з естради. В мені друкується: рожевий – ріжками донизу – півмісяць рота, налиті до країв сині блюдечка-очі. Це – О. І я, наче читаю яку-небудь струнку формулу, – раптом відчуваю необхідність, закономірність цього нікчемного випадку.
Вона сіла трохи позаду мене і зліва. Я озирнувся; вона слухняно відвела очі від столу з дитиною, очима – в мене, в мені, і знову: вона, я і стіл на естраді – три точки, і через ці точки – прокреслено лінії, проекції якихось неминучих, ще невидимих подій.
Додому – зеленою, сутінковою, вже окатою від вогнів вулицею. Я чув: весь цокаю – як годинник. І стрілки в мені – от переступлять через якусь цифру, я зроблю щось таке, що вже не можна буде назад. Їй потрібно, щоб хтось там думав: вона – у мене. А мені потрібна вона, і що мені за діло до її «потрібно». Я не хочу бути чужими шторами – не хочу, і все.
Позаду – знайома хода, плюхає, наче по калюжах. Я вже не оглядаюся, знаю: S. Піде за мною до самих дверей – і потім, напевно, буде стояти внизу, на тротуарі, і буравчиками уґвинчуватися туди, нагору, в мою кімнату – поки там не спадуть, приховуючи чийсь злочин, штори…
Він, Янгол-Охоронець, поставив крапку. Я вирішив: ні. Я вирішив.
Коли я піднявся в кімнату і повернув вимикач – я не повірив очам: біля мого столу стояла О. Або, вірніше, – висіла: так висить пуста, знята сукня – під сукнею у неї начебто вже не було жодної пружини, безпружинні були руки, ноги, безпружинний, висячий голос.
– Я – про свій лист. Ви отримали його? Так? Мені потрібно знати відповідь, мені потрібно – сьогодні ж.
Я знизав плечима. Я з насолодою – неначе вона була в усьому винна – дивився на її сині, повні по вінця очі – зволікав із відповіддю. І з насолодою, встромляючи в неї по одному слову, сказав:
– Відповідь? Що ж… Ви маєте рацію. Безумовно. В усьому.
– Це означає… (Усмішкою прикрите найдрібніше тремтіння, але я бачу.) Ну, дуже добре! Я зараз… я зараз піду.
І висіла над столом. Опущені очі, ноги, руки. На столі ще лежить зім’ятий рожевий талон тієї. Я швидко розгорнув цей свій рукопис – «МИ», його сторінками прикрив талон (можливо, більше від самого себе, ніж від О).
От – все пишу. Вже сто сімдесят сторінок… Виходить таке щось несподіване…
Голос – тінь голосу:
– А пам’ятаєте… я вам тоді на сьомий сторінці… Я вам тоді капнула – і ви…
Сині блюдечка – через край, нечутні, квапливі краплі – по щоках, вниз, квапливі через край – слова:
– Я не можу, я зараз піду… я ніколи більше, і нехай. Але тільки я хочу – я повинна від вас дитину – залиште мені дитину, і я піду, я піду!
Я бачив: вона вся тремтіла під юніфою, і відчував: я теж зараз… Я заклав назад руки, посміхнувся:
– Що? Захотілося Машини Благодійника?
І на мене – все так само, струмками через греблі – слова:
– Нехай! Але ж я відчую – я відчую її в собі. І хоч кілька днів… Побачити – тільки раз побачити у неї складочку ось тут – як там – як на столі. Один день!
Три точки: вона, я – і там на столі кулачок з пухкою складочкою…