Історія людства йде вгору колами – як аеро. Кола різні – золоті, криваві, але всі вони однаково розділені на 360 градусів. І от від нуля – вперед: 10, 20, 200, 360 градусів – знову нуль. Так, ми повернулися до нуля – так. Але для мого математично мислячого розуму ясно: нуль – зовсім інший, новий. Ми пішли від нуля вправо – ми повернулися до нуля зліва, і тому: замість плюса нуль – у нас мінус нуль. Розумієте?
Цей Нуль мені бачиться якоюсь мовчазною, величезною, вузькою, гострою, як ніж, скелею. В лютій, кудлатій темряві, затамувавши подих, ми відчалили від чорної нічної сторони Нульової Скелі. Століття – ми, Колумби, пливли, пливли, ми обігнули всю землю навкруги, і, нарешті, ура! Салют – і всі на щогли: перед нами – інший, досі невідомий бік Нульової Скелі, осяяний полярним сяйвом Єдиної Держави, блакитна брила, іскри веселки, сонця – сотні сонць, мільярди веселок…
Що з того, що лише товщиною ножа відокремлені ми від іншого боку Нульової Скелі. Ніж – найбільш міцне, найбільш безсмертне, найбільш геніальне з усього, що створила людина. Ніж – був гільйотиною, ніж – універсальний спосіб розірвати всі вузли, і по лезу ножа йде шлях парадоксів – єдино гідний безстрашного розуму шлях…
Запис 21-й
Вчора був її день, а вона – знову не прийшла, і знову від неї – нерозбірлива записка, яка нічого не роз’яснює. Але я спокійний, абсолютно спокійний. Якщо я все ж роблю так, як це продиктовано в записці, якщо я все ж відношу до чергового її талон і потім, опустивши штори, сиджу у себе в кімнаті один – то це, зрозуміло, не тому, що я був не в силах йти всупереч її бажанню. Смішно! Звісно, ні. Просто – відокремлений шторами від усіх пластирно-цілющих посмішок, я можу спокійно писати ось ці самі сторінки, це перше. І друге: в ній, в I, я боюся втратити, можливо, єдиний ключ до розкриття всіх невідомих (історія з шафою, моя тимчасова смерть і так далі). А розкрити їх – я тепер відчуваю себе зобов’язаним, просто навіть як автор цих записів, не кажучи вже про те, що взагалі невідоме органічно вороже людині, і homo sapiens – тільки тоді людина в повному розумінні цього слова, коли в її граматиці абсолютно немає питальних знаків, але лише одні знаки оклику, коми і крапки.
І от, керований, як мені здається, саме авторським обов’язком, сьогодні о 16 я взяв аеро і знову вирушив у Древній Будинок. Був сильний зустрічний вітер. Аеро насилу продирався крізь повітряну гущавину, прозорі гілки свистіли й били. Місто внизу – усе ніби з блакитних брил льоду. Раптом – хмара, швидка коса тінь, лід свинцювіє, набухає, як навесні, коли стоїш на березі й чекаєш: от зараз все трісне, хлине, закрутиться, понесе; але хвилина за хвилиною, а крига все стоїть, і сам набухаєш, серце б’ється все неспокійніше, все частіше (втім, навіщо пишу я про це і звідки ці дивні відчуття? Тому що немає такого криголама, який міг би зламати прозорий і міцний кришталь нашого життя…).
Біля входу в Древній Будинок – нікого. Я обійшов навколо і побачив стару брамницю біля Зеленої Стіни: приставила козирком руку, дивиться вгору. Там над Стіною – гострі, чорні трикутники якихось птахів: з карканням кидаються на приступ – грудьми об міцну огорожу з електричних хвиль – і назад, і знову над Стіною.
Я бачу: по темному, зарослому зморшками обличчю – косі, швидкі тіні, швидкий погляд на мене.
– Нікого, нікого, нікого немає! Так! І ходити не треба. Так…
Тобто як це, нема чого? І що це за дивна манера – вважати мене тільки чиєюсь тінню. А можливо, самі ви всі – мої тіні. Хіба я не населив вами ці сторінки – ще недавно чотирикутні білі пустелі. Без мене хіба б побачили вас всі ті, кого я поведу за собою вузькими стежками рядків?
Усього цього я, зрозуміло, не сказав їй; із власного досвіду я знаю: найболісніше – це посіяти в людині сумнів у тому, що вона – реальність, тривимірна – а не яка-небудь інша – реальність. Я тільки сухо зауважив їй, що її справа відкривати двері, і вона впустила мене у двір.
Пусто. Тихо. Вітер – там, за стінами, далекий, як той день, коли ми пліч-о-пліч, двоє-одно, вийшли знизу, з коридорів – якщо тільки це дійсно було. Я йшов під якимись кам’яними арками, де кроки, вдарившись об сирі склепіння, падали позаду мене – ніби весь час хтось інший крокував за мною по п’ятах. Жовті – з червоними цегляними прищами – стіни стежили за мною крізь темні квадратні окуляри вікон, стежили, як я відкривав співучі двері сараїв, як я заглядав у кути, тупики, закутки. Хвіртка в паркані й пустир – пам’ятка Великої Двохсотлітньої Війни: із землі – голі кам’яні ребра, жовті вискалені щелепи стін, древня піч із вертикаллю труби – навіки скам’янілий корабель серед кам’яних жовтих і червоних цегляних сплесків.