Я не квапив. Хоча й розумів, що повинен бути щасливий і що немає більшої честі, ніж увінчати собою чиїсь вечірні роки.
…Усю ніч – якісь крила, і я ходжу і закриваю голову руками від крил. А потім – стілець. Але стілець – не наш, теперішній, а стародавнього зразка, з дерева. Я перебираю ногами, як кінь (права передня – і ліва задня, ліва передня – і права задня), стілець підбігає до мого ліжка, влазить на нього – і я люблю дерев’яний стілець: незручно, боляче.
Дивно: невже не можна придумати ніякого засобу, щоб вилікувати цю снохворобу або зробити її розумною – можливо, навіть корисною.
Запис 22-й
Ви уявіть собі, що стоїте на березі: хвилі – мірно вгору; і піднявшись – раптом так і залишились, застигли, заклякли. Ось так само моторошно і неприродно було і це – коли раптово сплуталася, змішалася, зупинилася наша, призначена Скрижаллю, прогулянка. Востаннє щось подібне, як свідчать наші літописи, відбулося 119 років тому, коли в саму гущавину прогулянки, зі свистом і димом, звалився з неба метеорит.
Ми йшли так, як завжди, тобто як зображені воїни на ассірійських пам’ятках: тисяча голів – дві злиті, інтегральні ноги, дві інтегральні, в розмаху, руки. У кінці проспекту – там, де грізно гула акумуляторна вежа, – назустріч нам чотирикутник: з боків, попереду, ззаду – стража; в середині троє, на юніфах цих людей вже немає золотих нумерів – і все до жаху ясно.
Величезний циферблат на вершині вежі – це було обличчя: нагнулося з хмар і, спльовуючи вниз секунди, байдуже чекало. І ось рівно о 13 годині 6 хвилин у чотирикутнику сталося зам’яття. Все це було зовсім близько від мене, мені видно було найдрібніші деталі, і дуже ясно запам’яталася тонка, довга шия і на скроні – плутане переплетіння блакитних жилок, наче річки на географічній карті маленького невідомого світу, і цей невідомий світ – очевидно, юнак. Ймовірно, він помітив когось у наших рядах: піднявся навшпиньки, витягнув шию, зупинився. Один із варти клацнув по ньому синюватою іскрою електричного батога; він тонко, наче щеня, вискнув. І потім – чіткий клац, приблизно кожні дві секунди – і виск, клац – виск.
Ми як і раніше розмірено, по-ассірійськи, йшли – і я, дивлячись на витончені зигзаги іскор, думав: «Усе в людському суспільстві безмежно вдосконалюється – і має вдосконалюватися. Яким потворним знаряддям був древній батіг – і скільки краси…»
Але тут, наче гайка, що зіскочила на повному ходу, від наших рядів відірвалася тонка, пружно-гнучка жіноча фігура і з криком: «Досить! Не сміти!» – кинулася прямісінько туди, в чотирикутник. Це було – наче метеор 119 років тому: вся прогулянка застигла, і наші ряди – сірі гребені скованих раптовим морозом хвиль.
Секунду я дивився на неї стороннє, як і всі: вона вже не була нумером – вона була тільки людиною, вона існувала тільки як метафізична субстанція образи, завданої Єдиній Державі. Але один якийсь її рух – завертаючи, вона зігнула стегна наліво – і мені раптом ясно: я знаю, я знаю це гнучке, наче батіг, тіло – мої очі, мої губи, мої руки знають його, – тієї миті я був у цьому абсолютно впевнений.
Двоє з варти – навперейми їй. Зараз – в поки ще ясній, дзеркальній точці бруківки – їх траєкторії перетнуться, – зараз її схоплять… Серце в мене ковтнуло, зупинилося – і не розмірковуючи: можна, не можна, безглуздо, розумно, – я кинувся в цю точку…
Я відчував на собі тисячі округлених від жаху очей, але це тільки давало ще більше якоїсь відчайдушно-веселої сили тому дикому, волохаторукому, що вирвався з мене, і він біг усе швидше. Ось вже два кроки, вона озирнулася…
Переді мною тремтяче, забризкане веснянками обличчя, руді брови… Не вона! Не І.
Скажена радість хльостала. Я хочу крикнути щось на кшталт: «Так її!», «Тримай її!» – але чую тільки свій шепіт. А на плечі в мене – вже важка рука, мене тримають, ведуть, я намагаюся пояснити їм…
– Послухайте, але ж ви повинні зрозуміти, що я думав, що це…
Але як пояснити всього себе, всю свою хворобу, записану на цих сторінках. І я стухаю, покірно йду… Листок, зірваний з дерева несподіваним ударом вітру, покірно падає вниз, але дорогою кружляє, чіпляється за кожну знайому гілку, розвилку, сучок: так я чіплявся за кожну з безмовних шарів-голів, за прозорий лід стін, за увіткнуту в хмару блакитну голку акумуляторної вежі.
Цієї миті, коли глуха завіса остаточно готова була відокремити від мене весь цей прекрасний світ, я побачив: недалеко, розмахуючи рожевими руками-крилами, над дзеркалом бруківки ковзала знайома, величезна голова. І знайомий, сплющений голос: