Я хапаюся за телефонну трубку:
– I, це ви?
– Так, я. Як ви пізно!
– Можливо, ще не пізно. Я хочу вас попросити… Я хочу, щоб ви завтра були зі мною. Люба…
«Люба» – я кажу зовсім тихо. І чомусь миготить те, що було сьогодні вранці на елінгу: жартома поклали під стотонний молот годинник – розмах, вітром в обличчя – і стотонно-ніжний, тихий дотик до крихкого годинника. Пауза. Мені здається, я чую там – у кімнаті I – чийсь шепіт. Потім її голос:
– Ні, не можу. Адже ви розумієте: я б сама… Ні, не можу. Чому? Завтра побачите.
Ніч
Запис 25-й
Коли перед початком усі встали й урочистим повільним пологом заколихався над головами гімн – сотні труб Музичного Заводу і мільйони людських голосів, – я на секунду забув все: забув щось тривожне, що говорила про сьогоднішнє свято I, забув, здається, навіть про неї саму. Я був зараз тим самим хлопчиком, який колись цього дня плакав від крихітної, йому одному помітної плямочки на юніфі. Нехай ніхто навколо не бачить, у яких я чорних незмивних плямах, але ж я знаю, що мені, злочинцеві, не місце серед цих навстіж розкритих облич. Ох, встати б ось зараз і, захлинаючись, викричати все про себе. Нехай потім кінець – нехай! – але одну секунду відчути себе чистим, безглуздим, як це по-дитячому синє небо.
Усі очі були підняті туди, вгору: в ранкову, непорочну, ще не висохлу від нічних сліз блакить – ледь помітна пляма, то темна, то одягнена променями. Це з небес сходив до нас Він – новий Єгова на аеро, такий же мудрий і люблячо-жорстокий, наче Єгова древніх. З кожною хвилиною Він все ближче – і все вище назустріч йому мільйони сердець, – і от уже Він бачить нас. І я разом з ним подумки озираю зверху: намічені тонким блакитним пунктиром концентричні кола трибун – ніби кола павутини, обсипані мікроскопічними сонцями (сяйво блях); і в центрі неї – зараз сяде білий, мудрий Павук – у білому одязі Благодійник, який мудро зв’язав нас по руках і ногах благодійними тенетами щастя.
Але от завершилось це величне Його зішестя з небес, мідь гімну замовкла, всі сіли – і я одразу ж зрозумів: дійсно всі – найтонша павутина, вона натягнута, і тремтить, і от-от порветься, і станеться щось неймовірне…
Злегка підвівшись, я озирнувся навкруги – і зустрівся поглядом з любляче-тривожними очима, що перебігають від обличчя до обличчя. Ось один підняв руку і, ледь помітно ворушачи пальцями, сигналізує іншому. І от у відповідь сигнал пальцем. І ще… Я зрозумів: вони, Хранителі. Я зрозумів: вони чимось стривожені, павутиння натягнуте, тремтить. І в мені – як в налаштованому на ту саму довжину хвиль приймачі радіо – відповідне тремтіння.
На естраді поет читав передвиборчу оду, але я не чув жодного слова: тільки мірні гойдання гекзаметричного маятника, і з кожним його розмахом все ближча якась призначена година. І я ще гарячково гортаю в рядах одне обличчя за іншим – як сторінки – і все ще не бачу того єдиного, яке я шукаю, і його треба швидше знайти, тому що зараз маятник цокне, а потім…
Він – він, звичайно. Внизу, повз естраду, ковзаючи над блискучим склом, пронеслися рожеві крила-вуха, темною, подвійнозігнутою петлею букви S відбилося тіло бігуна – воно прагнуло кудись в заплутані проходи між трибун.
S, I – якась нитка (між ними – для мене весь час якась нитка; я ще не знаю, яка – але коли-небудь я її розплутаю). Я вчепився за нього очима, він клубочком все далі, і за ним нитка. Ось зупинився, ось…
Наче блискавичний, високовольтний розряд: мене пронизало, скрутило у вузол. У нашому ряду, всього в 40 градусах від мене, S зупинився, нагнувся. Я побачив I, а поруч з нею огидно посміхається негрогубий R-13.
Перша думка – кинутися туди і крикнути їй: «Чому ти сьогодні з ним? Чому не хотіла, щоб я?» Але невидима, благодійна павутина міцно сплутала руки і ноги; зціпивши зуби, я залізно сидів, не зводячи очей. Як тепер: це гострий, фізичний біль у серці; я, пам’ятаю, подумав: «Якщо від нефізичних причин може бути фізичний біль, то ясно, що…»
Висновку я, на жаль, не добудував: згадується тільки – промайнуло щось про «душі», пронеслася безглузда давня приказка – «душа в п’ятки». І я завмер: гекзаметр замовк. Зараз починається… Що?
Встановлена звичаєм п’ятихвилинна передвиборна перерва. Встановлене звичаєм передвиборне мовчання. Але зараз воно не було тим дійсно молитовним, побожним, як завжди: зараз було як у древніх, коли ще не знали наших акумуляторних веж, коли неприручене небо ще вирувало час від часу «грозами». Тепер було, як у древніх перед грозою.