Повітря – з прозорого чавуну. Хочеться дихати, широко роззявивши рота. До болю напружений слух записує: десь ззаду мишачо-гризучий, тривожний шепіт. Непіднятими очима бачу весь час тих двох – I та R – поруч, пліч-о-пліч, і у мене на колінах тремтять чужі – ненависні мої – волохаті руки.
У руках у всіх – бляхи з годинником. Одна. Дві. Три… П’ять хвилин… з естради – чавунний, повільний голос:
– Хто «за» – прошу підняти руки.
Якби я міг поглянути Йому в очі, як раніше, – прямо і віддано: «От я весь. Весь. Візьми мене!» Але тепер я не смів. Я із зусиллям – ніби заіржавіли всі суглоби – підняв руку.
Шелест мільйонів рук. Чийсь пригнічений «ах»! І я відчуваю: щось уже почалося, стрімголов падало, але я не розумів – що, і не було сили – я не смів подивитися…
– Хто – «проти»?
Це завжди був найвеличніший момент свята: всі продовжують сидіти нерухомо, радісно схиляючи голови благодійному ігу Нумера з Нумерів. Але тут я з жахом знову почув шелест: найлегший, наче подих, він був більш чутний, ніж раніше мідні труби гімну. Так востаннє в житті зітхне людина ледве чутно, – а навколо у всіх бліднуть обличчя, у всіх – холодні краплі на лобі.
Я підняв очі – і…
Це – сота доля секунди, волосок. Я побачив: тисячі рук змахнули вгору – «проти» – впали. Я побачив бліде, перекреслене хрестом обличчя I, її підняту руку. В очах потемніло.
Ще волосок; пауза; тихо; пульс. Потім – як по знаку якогось божевільного диригента – на всіх трибунах відразу тріск, крики, вихор звіяних бігом юніф, розгублене метання фігури Хранителів, чиїсь каблуки в повітрі перед самими моїми очима – біля каблуків чийсь широко розкритий надривний від нечутного крику рот. Це чомусь врізалося найгостріше: тисячі ротів, що беззвучно репетують, – як на жахливому екрані.
І як на екрані – десь далеко внизу на секунду переді мною – побілілі губи О; притиснута до стіни в проході, вона стояла, загороджуючи свій живіт складеними навхрест руками. І вже немає її – змита, або я забув про неї, тому що…
Це вже не на екрані – це в мені самому, в стиснутому серці, в скронях, які часто застукали. Над моєю головою зліва, на лаві, раптом вискочив R-13 – червоний, скажений, бризкає. На руках у нього – I, бліда, юніфа від плеча до грудей розірвана, на білому – кров. Вона міцно тримала його за шию, і він величезними стрибками – з лави на лаву – огидний і спритний, наче горила, – уносив її вгору.
Ніби пожежа у древніх – все стало багряним, – і тільки одне: стрибнути, дістати їх. Не можу зараз пояснити собі, звідки взялася в мене така сила, але я, як таран, пропоров натовп – на чиїсь плечі – на лави, – і от вже близько, от схопив за комір R:
– Не сміти! Не сміти, кажу. Зараз же (на щастя, мого голосу не було чутно – всі кричали своє, всі бігли).
– Хто? Що таке? Що? – обернувся, губи бризкали, тряслися – він, ймовірно, думав, що його схопив один із Хранителів.
– Що? А от не хочу, не дозволю! Геть її з рук – зараз же!
Але він тільки сердито ляснув губами, хитнув головою і побіг далі. І тут я – мені неймовірно соромно записувати це, але мені здається, я все ж повинен, повинен записати, щоб ви, невідомі мої читачі, могли до кінця вивчити історію моєї хвороби – тут я з маху вдарив його по голові. Ви розумієте – вдарив! Це я чітко пам’ятаю. І ще пам’ятаю: почуття якогось звільнення, легкості у всьому тілі від цього удару.
I швидко зісковзнула у нього з рук.
– Ідіть, – крикнула вона R, – ви ж бачите: він… Ідіть, R, йдіть!
R, вишкіривши білі, негритянські зуби, бризнув мені в обличчя якесь слово, пірнув униз, пропав. А я підняв на руки I, міцно притиснув її до себе і поніс.
Серце в мені билося – величезне, і з кожним ударом вихльостує таку буйну, гарячу, таку радісну хвилю. І нехай там щось розлетілося на друзки – все одно! Тільки б так от нести її, нести, нести…
Я насилу тримаю перо в руках: така незмірна втома після всіх запаморочливих подій сьогоднішнього ранку. Невже обвалилися рятівні вікові стіни Єдиної Держави? Невже ми знову без даху над головою, в дикому стані свободи – як наші далекі предки? Невже немає Благодійника? Проти… в День Одностайності – проти? Мені за них соромно, боляче, страшно. А втім, хто «вони»? І хто я сам: «вони» чи «ми» – хіба я знаю?
Ось: вона сидить на гарячій від сонця скляній лаві – на найвищій трибуні, куди я її приніс. Праве плече і нижче – початок чудової необчислюваної кривизни – відкриті; найтонша червона змійка крові. Вона ніби не помічає, що кров, що відкриті груди… ні, більше: вона бачить все це – але це саме те, що їй зараз потрібно, і якби юніфа була застебнута, – вона розірвала б її, вона…