– А завтра… – вона дихає жадібно крізь зціплені, блискучі гострі зуби. – А завтра – невідомо що. Ти розумієш: ані я не знаю, ніхто не знає – невідомо. Ти розумієш, що все відоме скінчилося? Нове, неймовірне, небачене.
Там, внизу, піняться, мчать, кричать. Але це далеко, і все далі, тому що вона дивиться на мене, вона повільно втягує мене в себе крізь вузькі золоті вікна зіниць. Так – довго, мовчки. І чомусь згадується, як одного разу крізь Зелену Стіну я теж дивився в чиїсь незрозумілі жовті зіниці, а над Стіною вилися птиці (або це було іншим разом).
– Слухай: якщо завтра не станеться нічого особливого… я поведу тебе туди – ти розумієш?
Ні, я не розумію. Але я мовчки киваю головою. Я – розчинився, я – нескінченно-мале, я – точка…
Зрештою, в цьому точковому стані є своя логіка (сьогоднішня): в точці найбільше невідомого; варто їй рушити, ворухнутися – і вона може перетворитися на тисячі різних кривих, сотні тіл.
Мені страшно поворухнутися: на що перетворюся? І мені здається – усі так само, як і я, бояться найменшого руху. От зараз, коли я пишу це, всі сидять, забившись у свої скляні клітки, і чогось чекають. У коридорі не чути звичайного для цього часу дзижчання ліфта, не чути сміху, кроків. Іноді бачу: по двоє, озираючись, проходять навшпиньки по коридору, шепочуться…
Що буде завтра? На що я перетворюся завтра?
Запис 26-й
Ранок. Крізь стелю – небо, як і повсякчас міцне, кругле, червонощоке. Я думаю – мене менше здивувало б, якби я побачив над головою якесь надзвичайне чотирикутне сонце, людей в різнокольоровому одязі зі звірячої вовни, кам’яні, непрозорі стіни. Так що ж, стало бути, світ – наш світ – ще існує? Або це тільки інерція, генератор уже вимкнений, а шестерні ще грюкають і крутяться – два оберти, три оберти – на четвертому замруть…
Чи знайомий вам цей дивний стан? Вночі ви прокинулися, розкрили очі в чорноту і раптом відчуваєте – заблукали, і швидше, швидше починаєте обмацувати кругом, шукати що-небудь знайоме і тверде – стіну, лампочку, стілець. Саме так я обмацував, шукав у Єдиній Державній Газеті – швидше, швидше – і от:
«Вчора відбувся давно з нетерпінням очікуваний усіма День Одностайності. У 48-й раз одностайно обраний той самий Благодійник, який багаторазово довів свою непохитну мудрість. Урочистість була затьмарена деяким замішанням, викликаним ворогами щастя, які тим самим, природно, позбавили себе права стати цеглинами оновленого вчора фундаменту Єдиної Держави. Кожний розуміє, що взяти до уваги їхні голоси було б так само безглуздо, як прийняти за частину чудової, героїчної симфонії кашель випадково присутніх у концертному залі хворих…»
О, мудрець! Невже ми все-таки, незважаючи ні на що, врятовані? Але що ж насправді можна заперечити на цей кришталевий силогізм?
І далі – ще два рядки:
«Сьогодні о 12 відбудеться поєднане засідання Бюро Адміністративного, Бюро Медичного і Бюро Хранителів. Днями передбачається важливий Державний акт».
Ні, ще стоять стіни – ось вони – я можу їх обмацати. І вже немає цього дивного відчуття, що я загублений, що я невідомо де, що я заблукав, і зовсім не дивно, що бачу синє небо, кругле сонце; і всі – як завжди – вирушають на роботу.
Я йшов проспектом особливо твердо і дзвінко – і мені здавалося, що так само йшли всі. Але ось перехрестя, поворот за ріг, і я бачу: все якесь дивне, стороною огинають ріг будівлі – ніби там у стіні прорвало якусь трубу, бризкає холодна вода, і тротуаром не можна пройти. Ще п’ять, десять кроків – і мене теж облило холодною водою, хитнуло, збило з тротуару… На висоті приблизно двох метрів на стіні – чотирикутний листок паперу, і звідти – незрозумілі – ядучо-зелені букви:
А внизу – образно вигнута спина, гойдання прозорих від гніву чи від хвилювання крил-вух. Піднявши вгору праву руку і безпорадно витягнувши назад ліву – як хворе, підбите крило, він підстрибував угору – зірвати папірець – і не міг, не вистачало от стілечки.
Ймовірно, у кожного з тих, хто проходив повз, була думка: «Якщо підійду я, один з усіх, – чи не подумає він: я в чомусь винен і саме тому хочу…»
Зізнаюся: та ж думка була й у мене. Але я згадав, скільки разів він був справжнім моїм янголом-охоронцем, скільки разів він рятував мене, і сміливо підійшов, простягнув руку, зірвав листок.
S обернувся, швидко-швидко буравчики в мене, на дно, щось дістав звідти. Потім підняв вгору ліву брову, бровою моргнув на стіну, де висіла «Мефі». І мені промайнув хвостик його посмішки – на мій подив, ніби навіть веселої. А втім, чого ж дивуватися. Томливій температурі інкубаційного періоду, що повільно підіймається, лікар завжди надає перевагу висипу і сорокаградусному жару: тут уже, принаймні, ясно, що за хвороба. «Мефі», що висипало сьогодні на стінах, – це висип. Я розумію його посмішку…[5]
5
Маю зізнатися, що точне рішення цієї посмішки я знайшов тільки через багато днів, доверху набитих найдивнішими й неочікуваними подіями.