Спуск у підземку – і під ногами, на непорочному склі сходів – знову білий листок: «Мефі». І на стіні внизу, на лавці, на дзеркалі у вагоні (мабуть, наклеєні наспіх – недбало, криво) – всюди той самий білий, моторошний висип.
У тиші – виразне дзижчання коліс, як шум запаленої крові. Когось зачепили за плече – він здригнувся, впустив пакунок із паперами. І зліва від мене – інший: читає в газеті все один і той самий, один і той самий, один і той самий рядок, і газета ледве помітно тремтить. І я відчуваю, як усюди – в колесах, руках, газетах, віях – пульс все частіше і, може бути, сьогодні, коли я з I потраплю туди, – буде 39, 40, 41 градус – відмічені на термометрі чорною рискою…
На елінгу – така ж тиша, вона дзижчить далеким, невидимим пропелером. Верстати мовчки, насупившись стоять. І тільки крани, ледь чутно, ніби навшпиньки, ковзають, нагинаються, хапають клешнями блакитні брили замороженого повітря і вантажать їх у бортові цистерни «Інтеграла»: ми вже готуємо його до пробного польоту.
– Ну що: за тиждень закінчимо навантаження?
Це я Другому Будівельнику. Обличчя в нього – фаянс, розписаний солодко-блакитними, ніжно-рожевими квіточками (очі, губи), але вони сьогодні якісь линялі, змиті. Ми рахуємо вголос, але я раптом обрубав на півслові і стою, роззявивши рота: високо під куполом на піднятій краном блакитній брилі – ледь помітний білий квадратик – наклеєний папірець. І мене всього трясе – може бути, від сміху, – так, я сам чую, як я сміюся (чи знаєте ви це, коли ви самі чуєте свій сміх?).
– Ні, слухайте… – кажу я. – Уявіть, що ви на древньому аероплані, альтиметр п’ять тисяч метрів, зламав крило, ви турманом вниз, і по дорозі вираховуєте: «Завтра – з дванадцятої до другої… з другої до шостої… о шостій обід…» Ну, чи не смішно? Але ж ми зараз – саме так!
Блакитні квіточки ворушаться, витріщаються. Що, якби я був скляним і не бачив, що через якихось три-чотири години…
Запис 27-й
Я один у нескінченних коридорах – тих самих. Німе бетонне небо. Десь капає на камінь вода. Знайомі, важкі, непрозорі двері – і звідти глухий гул.
Вона сказала, що вийде до мене рівно о 16. Але от вже пройшло після 16 п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять: нікого.
На секунду колишній я, якому страшно, в разі якщо відкриються ці двері. Ще останні п’ять хвилин, і якщо вона не вийде…
Десь капає об камінь вода. Нікого. Я з тужливою радістю відчуваю: врятований. Повільно йду коридором, назад. Тремтячий пунктир лампочок на стелі все тьмяніший, тьмяніший…
Раптом ззаду квапливо брязнули двері, швидкий тупіт, м’яко відскакує від стелі, від стін, – і вона, летюча, злегка захекана від бігу, дихає ротом.
– Я знала: ти будеш тут, ти прийдеш! Я знала: ти… ти…
Списи вій відсуваються, пропускають мене всередину – і… Як розповісти те, що зі мною робить цей древній, безглуздий, чудовий обряд, коли її губи торкаються моїх? Якою формулою висловити цей вихор, що вимітає з душі все, крім неї? Так, так, з душі – смійтеся, якщо хочете.
Вона із зусиллям, повільно піднімає повіки – і важко, повільно слова:
– Ні, досить… після: зараз – підемо.
Двері відкрилися. Сходи – стерті, старі. І нестерпно строкатий гам, свист, світло…
З того часу пройшла вже майже доба, все в мені вже трохи відстоялося – і тим не менш мені надзвичайно важко дати хоча б наближено-точний опис. У голові наче підірвали бомбу, а розкриті роти, крила, крики, листя, слова, камені – поруч, купою, одне за одним…
Я пам’ятаю – перше у мене було: «Швидше, стрімголов, назад». Тому що мені ясно: поки я там, у коридорах, чекав – вони якось підірвали або зруйнували Зелену Стіну – і звідти все ринуло й затопило наше очищене від нижчого світу місто.
Мабуть, щось подібне я сказав I. Вона засміялася:
– Так ні ж! Просто ми вийшли за Зелену Стіну…
Тоді я розплющив очі – і віч-на-віч зі мною, наяву те саме, чого досі не бачив ніхто з живих інакше, як в тисячу разів зменшеним, ослабленим, затушованим каламутним склом Стіни.
Сонце… це не було наше, рівномірно розподілене на дзеркальній поверхні мостових сонце: це були якісь живі уламки, невпинно стрибаючі плями, від яких сліпнули очі, голова йшла обертом. І дерева, як свічки, – в саме небо; наче на кострубатих лапах присіли до землі павуки; як німі зелені фонтани… І все це карачиться, ворушиться, шарудить, з-під ніг сахається якийсь шорсткий клубочок, а я прикутий, я не можу ні кроку – тому що під ногами не площина – розумієте, не площина, – а щось огидно-м’яке, піддатливе, живе, зелене, пружне.