Мене оглушило усе це, я захлинувся – це слово, можливо, найбільше підходить. Я стояв, обома руками вчепившись у якийсь хилиткий сук.
– Нічого, нічого! Це тільки спочатку, це пройде. Сміливіше!
Поруч з I – на зеленій, запаморочливо стрибаючій сітці чийсь найтонший, вирізаний із паперу профіль… ні, не чийсь, а я його знаю. Я пам’ятаю: доктор – ні, ні, я дуже ясно все розумію. І от розумію: вони вдвох схопили мене під руки і зі сміхом тягнуть уперед. Ноги у мене заплітаються, ковзають. Там каркання, мох, купини, клекіт, сучки, стовбури, крила, листя, свист…
І – дерева розбіглися, яскрава поляна, на галявині – люди… або вже я не знаю як: можливо, правильніше – істоти.
Тут найважче. Тому що це виходило за будь-які межі ймовірності. І мені тепер ясно, чому I завжди так завзято відмовчувалася: я все одно б не повірив – навіть їй. Можливо, що завтра я не буду вірити і самому собі – ось цьому своєму запису.
На галявині навколо голого, схожого на череп каменю шумів натовп в триста… чотириста… людей – нехай – «людей», мені важко говорити інакше. Як на трибунах із загальної суми осіб ви першої миті сприймаєте тільки знайомих, так і тут я спершу побачив тільки наші сіро-блакитні юніфи. А потім секунда – і серед юніф, абсолютно чітко і просто: вороні, руді, золотисті, коричневі, чалі, білі люди – очевидно, люди. Всі вони були без одягу і всі були покриті короткою блискучою шерстю – на зразок тієї, яку кожен може бачити на кінському опудалі в Доісторичному Музеї. Але у самок були обличчя такі самі – так, так, такі самі, – як і в наших жінок: ніжно-рожеві і не зарослі волоссям, і в них вільні від волосся були також груди – великі, міцні, прекрасної геометричної форми. У самців без шерсті була тільки частина обличчя – як у наших предків.
Це було настільки неймовірно, до такої міри несподівано, що я спокійно стояв – схвально стверджую: спокійно стояв і дивився. Як ваги: перевантажте одну чашу – і потім можете класти туди скільки завгодно – стрілка все одно не зрушить…
Раптом – один: I вже зі мною немає – не знаю, як і куди вона зникла. Кругом тільки ці, атласно вилискують на сонці шерстю. Я хапаюся за чиєсь гаряче, міцне, вороне плече:
– Послухайте – заради Благодійника – ви не бачили – куди вона пішла? От тільки зараз – от цієї миті…
На мене – кошлаті, строгі брови:
– Ш-ш-ш! Тихіше, – і кошлаті кивнули туди, на середину, де жовтий, наче череп, камінь.
Там, нагорі, над головами, над усіма – я побачив її. Сонце прямо в очі, по той бік, і від цього вся вона – на синьому полотні неба – різка, вугільно-чорна, вугільний силует на синьому. Трохи вище летять хмари, і так, ніби не хмари, а камінь, і вона сама на камені, і за нею натовп, і галявина – нечутно ковзають, як корабель, і легка – пливе земля під ногами…
– Браття… – це вона. – Браття! Ви все знаєте: там, за Стіною, в місті – будують «Інтеграл». І ви знаєте: прийшов день, коли ми зруйнуємо цю Стіну – всі стіни – щоб зелений вітер з краю в край – по всій землі. Але «Інтеграл» віднесе ці стіни туди, вгору, в тисячі інших земель, які сьогодні вночі зашелестять вам вогнями крізь чорне нічне листя…
Об камінь – хвилі, піна, вітер:
– Геть «Інтеграл»! Геть!
– Ні, браття: не геть. Але «Інтеграл» повинен бути нашим. У той день, коли він уперше відчалить у небо, на ньому будемо ми. Тому що з нами Будівельник «Інтеграла». Він покинув стіни, він прийшов зі мною сюди, щоб бути серед вас. Хай живе Будівельник!
Мить – і я десь нагорі, піді мною – голови, голови, голови, широко кричущі роти, виплеснуті вгору і падаючі руки. Це було надзвичайно дивне, п’яне: я відчував себе над усіма, я був я, окремо, світ, я перестав бути складовою, як завжди, і став одиницею.
І от я – із щасливим, зім’ятим, наче після любовних обіймів, тілом – внизу, біля самого каменю. Сонце, голоси зверху – посмішка I. Якась золотоволоса і вся атласно-золота жінка, вона пахне травами. В її руках чаша, мабуть, з дерева. Вона відпиває червоними губами і подає мені, і я жадібно, закривши очі, п’ю, аби залити вогонь, – п’ю солодкі, колючі, холодні іскри.
А потім – кров у мені і весь світ – в тисячу разів швидше, легка земля летить пухом. І все мені легко, просто, ясно.
От тепер я бачу на камені знайомі, величезні літери: «Мефі» – і чомусь це так потрібно, ця проста, міцна нитка, що зв’язує все. Я бачу грубе зображення – можливо, теж на цьому камені: крилатий юнак, прозоре тіло, і там, де має бути серце, – сліпуча, малиново-тліюча вуглина. І знову: я розумію, ця вуглина… або не те: відчуваю його – так само, як, не чуючи, відчуваю кожне слово (вона говорить зверху, з каменю) – і відчуваю, що всі дихають разом – і всім разом кудись летіти, як тоді птахи над Стіною…