– Що – будь-якої миті? – і негайно ж зрозумів – що, кров бризнула у вуха, в щоки, я крикнув: – Не треба про це, ніколи не говори мені про це! Адже ти ж розумієш, що це той я, колишній, а тепер…
– Хто тебе знає… Людина – як роман: до останньої сторінки не знаєш, чим закінчиться. Інакше не варто було б і читати…
I гладить мене по голові. Обличчя її мені не видно, але по голосу чую: дивиться зараз кудись дуже далеко, зачепилася очима за хмару, що пливе нечутно, повільно, невідомо куди…
Раптом відсторонила мене рукою – твердо і ніжно:
– Слухай: я прийшла сказати тобі, що, можливо, що ми вже останні дні… Ти знаєш: з сьогоднішнього вечора скасовані всі аудиторіуми.
– Скасовано?
– Так. І я йшла повз – бачила: в будівлях аудиторіумів щось готують, якісь столи, медики в білому.
– Але що ж це означає?
– Я не знаю. Поки що ніхто не знає. І це найгірше. Я тільки відчуваю: включили струм, іскра біжить – і не тепер, так завтра… Але, можливо, вони не встигнуть.
Я вже давно перестав розуміти: хто – вони і хто – ми. Я не розумію, чого я хочу: щоб встигли – або не встигли. Мені ясно тільки одне: I зараз йде по самому краєчку – і от-от…
– Але це безумство, – кажу я. – Ви – і Єдина Держава. Це все одно як заткнути рукою дуло – і думати, що можна втримати постріл. Це – абсолютне безумство!
Посмішка:
– «Треба всім збожеволіти – якомога швидше збожеволіти». Це говорив хтось вчора. Ти пам’ятаєш? Там…
Так, це у мене записано. А отже, це було насправді. Я мовчки дивлюся на її обличчя: на ньому зараз особливо виразно – темний хрест.
– I, мила, – поки ще не пізно… Хочеш – я кину все, забуду все – і підемо з тобою туди, за Стіну – до цих… я не знаю, хто вони.
Вона похитала головою. Крізь темні вікна очей – там, усередині в ній, я бачив, палає піч, іскри, язики вогню вгору, навалено гори сухих, смоляних дров. І мені ясно: пізно вже, мої слова вже нічого не можуть…
Встала – зараз піде. Можливо, вже останні дні, можливо, хвилини… Я схопив її за руку.
– Ні! Ще хоч трохи – ну, заради… заради…
Вона повільно піднімала вгору, до світла, мою руку – мою волохату руку, яку я так ненавидів. Я хотів висмикнути, але вона тримала міцно.
– Твоя рука… Адже ти не знаєш – і мало хто це знає, що жінкам звідси, з міста, траплялося любити тих. І в тебе, напевно, є кілька крапель сонячної, лісової крові. Можливо, тому я тебе й…
Пауза – і як дивно: від паузи, від порожнечі, від нічого – так лине серце. І я кричу:
– Ага! Ти ще не підеш! Ти не підеш – поки мені не розкажеш про них – тому що ти любиш… їх, а я навіть не знаю, хто вони, звідки вони. Хто вони? Половина, яку ми втратили, Н2 і О – а щоб вийшло Н2О – струмки, моря, водоспади, хвилі, бурі, – потрібно, щоб половини з’єдналися…
Я чітко пам’ятаю кожний її рух. Я пам’ятаю, як вона взяла зі столу мій скляний трикутник і весь час, поки я говорив, притискала його гострим ребром до щоки – на щоці виступав білий рубець, потім наливався рожевим, зникав. І дивно: я не можу згадати її слів – особливо спочатку, – і тільки якісь окремі образи, кольори.
Знаю: спершу це було про Двохсотлітню Війну. І от – червоне на зелені трав, на темних глинах, на блакиті снігів – червоні, невисихаючі калюжі. Потім жовті, спалені сонцем трави, голі, жовті, скуйовджені люди – і скуйовджені собаки – поруч, біля розпухлого падла, собачого або, може бути, людського… Це, звісно, – за стінами: тому що місто – вже перемогло, в місті вже наша теперішня – нафтова їжа.
І майже з неба до низу – чорні, важкі складки, і складки колихаються: над лісами, над селами повільні стовпи, дим. Глухе виття: женуть у місто чорні нескінченні вервечки, щоб силою врятувати їх і навчити щастю.
– Ти все це майже знав?
– Так, майже.
– Але ти не знав, і лиш небагато хто знав: невелика частина їх все ж вціліла і залишилася жити там, за Стінами. Голі – вони пішли в ліси. Вони вчилися там у дерев, звірів, птахів, квітів, сонця. Вони обросли шерстю, але зате під шерстю зберегли гарячу, червону кров. З вами гірше: ви обросли цифрами, по вас цифри повзають, як воші. Треба з вас здерти все і вигнати голими в ліси. Нехай навчаться тремтіти від страху, від радості, від шаленого гніву, від холоду, нехай моляться вогню. І ми, Мефі, – ми хочемо…
– Ні, зачекай – «Мефі»? Що таке «Мефі»?
– Мефі? Це – стародавнє ім’я, це – той, який… Ти пам’ятаєш: там, на камені – зображений юнак… Чи ні: я краще твоєю мовою, так ти швидше зрозумієш. Ось: дві сили в світі – ентропія й енергія. Одна – до блаженного спокою, до щасливої рівноваги; інша – до руйнування рівноваги, до болісно-нескінченного руху. Ентропії – наші або, вірніше, – ваші предки, християни, поклонялися як Богу. А ми, антихристияни, ми…