І от момент – ледве чутний, пошепки, стукіт у двері – і в кімнату вскочив той самий сплюснутий, з насунутим на очі чолом, який не раз приносив мені записки від I.
Він підбіг до нас, зупинився, сопів – наче повітряний насос – і не міг сказати ні слова: очевидно, біг щосили.
– Та ну ж! Що трапилося? – схопила його за руку I.
– Йдуть – сюди… – видихнув нарешті насос. – Варта… і з ними цей – ну, як це… ніби горбатенький…
– S?
– Ну так! Поруч – в будинку. Зараз будуть тут. Швидше, швидше!
– Пусте! Устигнеться… – сміялася, в очах – іскри, веселі язики. Це – або безглузда, безрозсудна мужність – або тут було щось ще незрозуміле мені.
– I, заради Благодійника! Зрозумій же – адже це…
– Заради Благодійника, – гострий трикутник – посмішка.
– Ну… ну, заради мене… Прошу тебе.
– Ах, а мені ще треба було з тобою про одну справу… Ну, все одно: завтра…
Вона весело (так: весело) кивнула мені; кивнув і той – висунувшись на секунду з-під свого лобного навісу. І я – один.
Швидше – за стіл. Розгорнув свої записи, взяв перо – щоб вони знайшли мене за цією роботою на користь Єдиної Держави. І раптом – кожен волосок на голові живий, окремий і ворушиться: «А що як візьмуть і прочитають хоча б одну сторінку – з цих, з останніх?»
Я сидів за столом, не рухаючись, – і я бачив, як тремтіли стіни, тремтіло перо у мене в руці, колихалися, зливаючись, букви…
Сховати? Але куди: все – скло. Спалити? Але з коридору і з сусідніх кімнат – побачать. І до того ж, я вже не можу, не в силі винищити цей болісний – і, мабуть, найдорожчий для мене – шматок самого себе.
Здалеку – в коридорі – вже голоси, кроки. Я встиг тільки схопити пачку листів, сунути їх під себе – і от тепер прикутий до хиткого кожним атомом крісла, і підлога під ногами – палуба, вгору і вниз…
Зіщулившись у грудочку, забившись під навіс чола – я якось спідлоба, крадучись, бачив: вони йшли з кімнати в кімнату, починаючи з правого кінця коридору, і все ближче. Одні сиділи застиглі, як я; інші – схоплювалися їм назустріч і широко відкривали двері – щасливці! Якби я теж…
«Благодійник – це необхідна для людства найбільш удосконалена дезінфекція, і внаслідок цього в організмі Єдиної Держави ніяка перистальтика…» – я стрибаючим пером видавлював цю досконалу нісенітницю і нахилявся над столом усе нижче, а в голові – божевільна кузня, і спиною я чув – брязнула ручка дверей, опахнуло вітром, крісло піді мною затанцювало…
Тільки тоді я насилу відірвався від сторінки і повернувся до візитерів (як важко грати комедію… ах, хто мені сьогодні говорив про комедію?). Попереду був S – похмуро, мовчки, швидко висвердлюючи очима колодязі в мені, в моєму кріслі, в листках, що здригаються у мене під рукою. Потім на секунду – якісь знайомі, щоденні обличчя на порозі, і от від них відділилося одне – роздуваються рожево-коричневі зябра…
Я згадав усе, що було в цій кімнаті пів години тому, і мені було ясно, що вона зараз… Усе моє єство билося і пульсувало в тій (на щастя, непрозорій) частині тіла, якою я прикрив рукопис.
Ю підійшла ззаду до нього, до S, обережно торкнула його за рукав – і неголосно сказала:
– Це – Д-503, Будівельник «Інтеграла». Ви, напевно, чули? Він – завжди ось так, за столом… Зовсім не щадить себе!
…А я ж… Яка чудова, дивовижна жінка.
S ковзнув до мене, перехилився через моє плече – над столом. Я затулив ліктем написане, але він строго крикнув:
– Прошу негайно показати мені, що у вас там!
Я, весь палаючи від сорому, подав йому листок. Він прочитав, і я бачив, як з його очей вислизнула усмішка, прошмигнула вниз по обличчю і, трохи ворушачи хвостиком, присіла десь у правому кутку рота…
– Дещо двозначно, але все ж таки… Що ж, продовжуйте: ми більше не будемо вам заважати.
Він зачалапав – наче лопатями по воді – до дверей, і з кожним його кроком до мене поступово поверталися ноги, руки, пальці – душа знову рівномірно розподілялася по всьому тілу, я дихав…
Останнє: Ю затрималася у мене в кімнаті, підійшла, нахилилась до вуха – і пошепки:
– Ваше щастя, що я…
…Незрозуміло: що вона хотіла цим сказати?
Увечері, пізніше, дізнався: вони забрали з собою трьох. Утім, уголос про це, так само як і про все, що відбувається, ніхто не говорить (виховний вплив невидимо присутніх у нашому середовищі Хранителів). Розмови – головним чином про швидке падіння барометра і про зміну погоди.
Запис 29-й