Дивно: барометр йде вниз, а вітру все ще немає, тиша. Там, нагорі, вже почалася – ще нечутна нам – буря. Щодуху мчать хмари. Їх поки мало – окремі зубчасті уламки. І так: ніби нагорі вже звергли якесь місто, і летять донизу шматки стін і веж, ростуть на очах із жахливою швидкістю – все ближче, – але ще дні їм летіти крізь блакитну нескінченність, поки не впадуть на дно, до нас, униз.
Внизу – тиша. У повітрі – тонкі, незрозумілі, майже невидимі нитки. Їх щоосені приносить звідти, з-за Стіни. Повільно пливуть – і раптом ви відчуваєте: щось стороннє, невидиме у вас на обличчі, ви хочете змахнути – і ні: не можете, ніяк не відкараскатися…
Особливо багато цих ниток – якщо йти біля Зеленої Стіни, де я йшов сьогодні вранці: I призначила мені побачення з нею в Древньому Будинку – в тій, «нашій», «квартирі».
Я вже минув громаду Древнього Будинку, коли ззаду почув чиїсь дрібні, квапливі кроки, часте дихання. Озирнувся – і побачив: мене наздоганяла О.
Вся вона була якось по-особливому, закінчено, пружно кругла. Руки, і чаші грудей, і все її тіло, таке мені знайоме, круглилося і натягало юніфу: от зараз прорве тонку матерію – і назовні, на сонце, на світло. Мені уявляється: там, у зелених нетрях, весною так само вперто пробиваються крізь землю паростки – щоб швидше викинути гілки, листя, швидше зацвісти.
Кілька секунд вона мовчала, синьо сяяла мені в обличчя.
– Я бачила вас – тоді, в День Одностайності.
– Я теж вас бачив… – й одразу ж мені згадалося, як вона стояла внизу, в узькому проході, тулячись до стіни і закриваючи живіт руками. Я мимоволі подивився на її круглий під юніфою живіт.
Вона, очевидно, помітила – вся стала кругло-рожева, і рожева посмішка.
– Я така щаслива – така щаслива… Я заповнена – розумієте: врівень із краями. І ось – ходжу і нічого не чую, що навколо, а все слухаю всередині, в собі…
Я мовчав. На обличчі у мене – щось стороннє, воно заважало – і я ніяк не міг від цього звільнитися. І раптом несподівано, ще синьо сяючи, вона схопила мою руку – і у себе на руці я відчув її губи… Це – вперше в моєму житті. Це була якась невідома мені досі древня ласка, і від неї – такий сором і біль, що я (мабуть, навіть грубо) висмикнув руку.
– Слухайте – ви з глузду з’їхали! І не стільки це – взагалі ви… Чому ви радієте? Невже ви можете забути про те, що на вас чекає? Не тепер – так все одно через місяць, через два місяці…
Вона – згасла; всі кола – відразу прогнулися, покоробилися. А у мене в серці – неприємна, навіть хвороблива компресія, пов’язана з відчуттям жалю (серце – не що інше, як ідеальний насос; компресія, стиснення – засмоктування насосом рідини – це технічний абсурд, звідси ясно: наскільки, по суті, абсурдні, протиприродні, болючі всі «любові», «жалості» й усе інше, що викликає таку компресію).
Тиша. Мутно-зелене скло Стіни – зліва. Темно-червона громада – попереду. І ці два кольори, змішуючись, дали в мені у вигляді вислідної – як мені здається, блискучу ідею.
– Стійте! Я знаю, як врятувати вас. Я врятую вас від цього: побачити свою дитину – і потім померти. Ви зможете вигодувати її – розумієте – ви будете стежити, як вона у вас на руках буде рости, кругліти, наливатися, наче плід…
Вона вся так і затряслася, так і вчепилася в мене.
– Ви пам’ятаєте ту жінку… ну, тоді, давно, на прогулянці. Так от: вона зараз тут, у Древньому Будинку. Ходімо до неї, і гарантую: я все влаштую негайно.
Я вже бачив, як ми вдвох з I ведемо її коридорами – ось вона вже там, серед квітів, трав, листя… Але вона відступила від мене назад, ріжки її рожевого півмісяця тремтіли й вигиналися вниз.
– Це – та сама, – сказала вона.
– Тобто… – я чомусь зніяковів. – Так, та сама.
– І ви хочете, щоб я пішла до неї… щоб я просила її… щоб я… Не смійте більше ніколи мені про це!
Зігнувшись, вона швидко пішла від мене. Ніби ще щось згадала – обернулася і крикнула:
– І помру – так, нехай! І вам байдуже – чи не все одно вам?
Тиша. Падають згори, з жахливою швидкістю ростуть на очах – шматки синіх веж і стін, але їм ще години – можливо, дні – летіти крізь нескінченність; повільно пливуть невидимі нитки, осідають на обличчя – і ніяк їх не струсити, ніяк не позбутися їх.
Я повільно йду до Древнього Будинку. В серці – абсурдна, болісна компресія…
Запис 30-й
Конспект:
Ось моя розмова з I – там, учора, в Древньому Будинку, посеред строкатого шуму, здатного заглушити логічний хід думок, – червоні, зелені, бронзово-жовті, білі, помаранчеві кольори… І весь час – під застиглою на мармурі посмішкою кирпатого стародавнього поета.