О – повільно осідала в своєму кріслі – ніби під юніфою випаровувалося, тануло тіло, і тільки одне порожнє плаття і порожні – засмоктуючі синьою порожнечею – очі. Стомлено:
– Навіщо ви мене сюди? Ви мене обманули?
– Ні… Тихіше! Дивіться туди: бачите – за стіною?
– Так. Тінь.
– Він – весь час за мною… Я не можу. Розумієте – мені не можна. Я зараз напишу два слова – ви візьмете і підете одна. Я знаю: він залишиться тут.
Під юніфою – знову заворушилося налите тіло, трохи закруглився живіт, на щоках – ледве помітний світанок, зоря. Я сунув їй в холодні пальці записку, міцно стиснув руку, востаннє зачерпнув очима з її синіх очей.
– Прощавайте! Можливо, ще коли-небудь…
Вона вийняла руку. Зігнувшись, повільно пішла – два кроки – швидко повернулася – і от знову поруч зі мною. Губи ворушаться – очима, губами – вся – одне й те саме, одне й те саме мені якесь слово – і яка нестерпна посмішка, який біль…
А потім зігнута людська трісочка в дверях, крихітна тінь за стіною – не озираючись, швидко – все швидше…
Я підійшов до столика Ю. Схвильовано, обурено роздуваючи зябра, вона сказала мені:
– Ви розумієте – всі наче з глузду з’їхали! Ось він запевняє, ніби сам бачив біля Древнього Будинку якусь людину – голу і всю вкриту шерстю…
З порожньої, наїжаченої головами купки – голос:
– Так! І ще раз повторюю: бачив, так.
– Ну, як вам це подобається, га? Що за маячня!
І це «маячня» – у неї таке переконливе, не гнеться, що я запитав себе: «Чи не марення й справді все це, що відбувається зі мною і навколо мене останнім часом?»
Але поглянув на свої волохаті руки – згадалося: «У тобі, напевно, є крапля лісової крові… Можливо, я тебе через те…»
Ні: на щастя – не марення. Ні: на жаль – не марення.
Запис 33-й
Цей день настав.
Швидше за газету: можливо – там… Я читаю газету очима (саме так: мої очі зараз – наче перо, наче лічильник, який тримаєш, відчуваєш, в руках – це стороннє, це інструмент).
Там – крупно, на всю першу сторінку:
– «Вороги щастя не дрімають. Обома руками тримайтеся за щастя! Завтра припиняються роботи – всі нумери з’являться для Операції. Тих, хто не з’явиться, – підлягають Машині Благодійника».
Завтра! Хіба може бути – хіба буде яке-небудь завтра?
За щоденною інерцією я простягнув руку (інструмент) до книжкової полиці – вклав сьогоднішню газету до інших, у прикрашену золотом обкладинку. І на шляху:
– «Навіщо? Чи не все одно? Адже сюди, в цю кімнату – я вже ніколи більше, ніколи…»
І газета з рук – на підлогу. А я стою і оглядаю навколо всю, всю кімнату, я поспіхом забираю з собою – я гарячково запихаю в невидиму валізу все, що шкода залишити тут. Стіл. Книги. Крісло. На кріслі тоді сиділа I – а я внизу, на підлозі… Ліжко…
Потім хвилину, дві – безглуздо чекаю на якесь диво, можливо – задзвонить телефон, можливо, вона скаже, щоб…
Ні. Немає дива…
Я йду – в невідоме. Це мої останні рядки. Прощавайте – ви, невідомі, ви, кохані, з ким я прожив стільки сторінок, кому я, захворівши душею, – показав усього себе, до останнього змеленого гвинтика, до останньої пружини, яка лопнула…
Я йду.
Запис 34-й
О, якби я дійсно розбив себе і всіх вщент, якби я дійсно – разом з нею – опинився де-небудь за Стіною, серед звірів, що скалять свої жовті ікла, якби я дійсно вже більше ніколи не повернувся сюди. В тисячу – у мільйон разів легше. А тепер – що ж? Піти і задушити цю… Але хіба це чому-небудь допоможе?
Ні, ні, ні! Візьми себе в руки, Д-503. Насади себе на міцну логічну вісь – хоч ненадовго навались з усіх сил на важіль – і, як древній раб, крути жорна силогізмів – поки не запишеш, не обдумаєш все, що сталося…
Коли я увійшов на «Інтеграл» – всі вже були в зборі, всі на місцях, всі стільники гігантського, скляного вулика були повні. Крізь скло палуб – крихітні мурашині люди внизу – біля телеграфів, динамо, трансформаторів, альтиметрів, вентилів, стрілок, двигунів, помп, труб. У кают-компанії – якісь над таблицями та інструментами – ймовірно, відряджені Науковим Бюро. І біля них – Другий Будівельник з двома своїми помічниками.