У всіх трьох голови по-черепашачі втягнуті в плечі, обличчя – сірі, осінні, без променів.
– Ну що? – запитав я.
– Так… Моторошно… – сіро, без променів посміхнувся один. – Може, доведеться спуститися невідомо де. І взагалі – невідомо…
Мені було нестерпно дивитися на них – на них, кого я, ось цими самими руками, через годину назавжди викину із затишних цифр Часової Скрижалі, назавжди відірву від материнських грудей Єдиної Держави. Вони нагадали мені трагічні образи «Трьох відпущеників» – історія яких відома у нас будь-якому школяреві. Ця історія про те, як трьох нумерів, задля досліду, на місяць звільнили від роботи: роби що хочеш, йди куди хочеш.[6] Нещасні тинялися біля місця звичної праці і голодними очима заглядали всередину; зупинялися на площах – і цілими годинами проробляли ті рухи, які в певний час дня були вже потребою для їхнього організму: пиляли і стругали повітря, невидимими молотами побрязкували, бухали в невидимі болванки. І нарешті на десятий день не витримали: взявшись за руки, ввійшли в воду і під звуки Маршу занурювалися все глибше, поки вода не припинила їхні муки…
Повторюю: мені було важко дивитися на них, я поспішав піти.
– Я тільки перевірю в машинному, – сказав я, – і потім – у дорогу.
Про щось мене питали – який вольтаж взяти для пускового вибуху, скільки потрібно водяного баласту в кормову цистерну. В мені був якийсь грамофон: він відповідав на всі питання швидко і точно, а я, не перестаючи, – всередині, про своє.
І раптом у вузькому коридорчику – одне потрапило мені туди, всередину – і з того моменту, по суті, почалося.
У вузькому коридорчику миготіли повз сірі юніфи, сірі обличчя, і серед них на секунду одне: низько насунуте волосся, очі з-під лоба – той самий. Я зрозумів: вони тут, і мені не втекти від всього цього нікуди, і залишилися тільки хвилини – кількадесят хвилин… Найменше, молекулярне тремтіння у всьому тілі (воно потім не припинялося вже до самого кінця) – ніби поставлений величезний мотор, а будівля мого тіла – занадто легка, і от всі стіни, перегородки, кабелі, балки, вогні – все тремтить…
Я ще не знаю: чи тут вона. Але тепер вже ніколи – за мною прислали, щоб швидше нагору, в командну рубку: час в дорогу… куди?
Сірі, без променів, обличчя. Напружено сині жили внизу, на воді. Важкі, чавунні пласти неба. І так чавунно мені підняти руку, взяти трубку командного телефону.
– Вгору – сорок п’ять градусів!
Глухий вибух – поштовх – скажена біло-зелена гора води в кормі – палуба під ногами йде – м’яка, гумова – і все внизу, все життя, назавжди… На секунду – все глибше падаючи в якусь воронку, все кругом стискалося – опукле синьо-льодяне креслення міста, круглі бульбашки куполів, самотній свинцевий палець акумуляторної вежі. Потім – миттєва ватяна завіса хмар – ми крізь неї – і сонце, синє небо. Секунди, хвилини, милі – синє швидко твердне, наливається темрявою, краплями холодного срібного поту проступають зірки…
І от – моторошна, нестерпно-яскрава, чорна, зоряна, сонячна ніч. Це неначе ви раптово оглухли: ви ще бачите, що ревуть труби, але тільки бачите: труби німі, тиша. Таке було – німе – сонце.
Це було природно, цього і треба було чекати. Ми вийшли із земної атмосфери. Але так якось все швидко, зненацька – що всі навкруги наполохалися, притихли. А мені – мені здалося навіть легше під цим фантастичним, німим сонцем: неначе я, скорчившись востаннє, вже переступив неминучий поріг – і моє тіло десь там, внизу, а я мчу в новому світі, де все і має бути несхоже, перевернуте…
– Так тримати, – крикнув я в машину, – або не я, а той самий грамофон в мені – і грамофон механічною, шарнірною рукою засунув командну трубку Другому Будівельнику. А я, весь одягнений у найтонше, молекулярне, одному мені чутне тремтіння, – побіг вниз, шукати…
Двері в кают-компанію – ті самі: через годину вони важко дзвякнуть, замкнуться… Біля дверей – якийсь незнайомий мені, низенький, з сотим, тисячним обличчям, що розчиняється у натовпі, і тільки руки надзвичайно довгі, до колін: ніби помилково наспіх взяті з іншого людського набору.
Довга рука витягнулася, загородила:
– Вам куди?
Мені ясно: він не знає, що я знаю все. Нехай: можливо – так потрібно. І я зверху, навмисно різко:
– Я Будівельник «Інтеграла». І я – розпорядчий випробувань. Зрозуміли?
Руки немає.
Кают-компанія. Над інструментами, картами – об’їждженої сірою щетиною голови – і голови жовті, лисі, стиглі. Швидко всіх у жменю – одним поглядом – і назад, по коридору, по трапу, вниз, до машинного. Там жар і гуркіт від розпечених вибухами труб, у відчайдушній п’яній присядці блискучі мотилі, в ледь помітному тремтінні, яке не полишає ні на секунду, – стрілки на циферблатах…