І от – нарешті – біля тахометра – він, з низько насунутим над записником чолом…
– Послухайте… (Шум: треба кричати на вухо.) Вона тут? Де вона?
У тіні – з-під лоба – посмішка:
– Вона? Там. У радіотелефонній…
І я – туди. Там їх – троє. Усі – в слухових крилатих шоломах. І вона – ніби на голову вища, ніж завжди, крилата, виблискує, летюча – як давні валькірії, і ніби величезні, сині іскри нагорі, на радіошпилі – це від неї, і від неї тут – легкий, блискавичний, озоновий запах.
– Хто-небудь… ні, хоча б ви… – сказав я їй, задихаючись (від бігу). – Мені треба передати вниз, на землю, на елінг… Ходімо, я продиктую…
Поруч з апаратною – маленька коробочка-каюта. За столом, поруч. Я знайшов, міцно стиснув її руку:
– Ну що ж? Що ж буде?
– Не знаю. Ти розумієш, як це чудово: не знаючи – летіти – все одно куди… І от скоро дванадцята – і невідомо що? І ніч… де ми з тобою будемо вночі? Може бути – на траві, на сухому листі…
Від неї – сині іскри і пахне блискавкою, і тремтіння в мені – ще частіше.
– Запишіть, – кажу я голосно і все ще задихаючись (від бігу). – Час 11.30. Швидкість: 6800…
Вона – з-під крилатого шолома, не відриваючи очей від паперу, тихо:
– …Вчора ввечері прийшла до мене з твоєю запискою… Я знаю – я все знаю: мовчи. Але ж дитина – твоя? І я її відправила – вона вже там, за Стіною. Вона буде жити…
Я – знову в командній рубці. Знову – маячна, з чорним зоряним небом і сліпучим сонцем, ніч; повільно з однієї хвилини на іншу перекульгує стрілка годинника на стіні; і все, як в тумані, одягнене в найтонше, ледь помітне (одному мені) тремтіння.
Чомусь здалося: краще, щоб все це сталося не тут, а десь внизу, ближче до землі.
– Стоп, – крикнув я в машину.
Усе ще вперед – за інерцією, – але повільніше, повільніше. Ось тепер «Інтеграл» зачепився за якийсь секундний волосок, на мить завис нерухомо, потім волосок лопнув – й «Інтеграл», як камінь, вниз – все швидше. Так в мовчанні, хвилини, десятки хвилин – чути пульс – стрілка перед очима все ближче до 12, і мені ясно: це я – камінь, I – земля, а я – кимось кинутий камінь – і каменю нестерпно потрібно впасти, кинутися на землю, щоб вщент… А що, як… – внизу вже твердий, синій дим хмар… – а що, як…
Але грамофон в мені – шарнірно, точно взяв трубку, скомандував «малий хід» – камінь перестав падати. І ось втомлено пофиркували лише чотири нижні відростки – два кормових і два носових – тільки щоб паралізувати вагу «Інтеграла», й «Інтеграл», ледь здригаючись, міцно, наче на якорі, – став у повітрі, в якомусь кілометрі від землі.
Усі висипали на палубу (зараз 12, дзвінок на обід) і, перехилившись через скляний планшир, квапливо, залпом ковтали невідомий, застінний світ – там, внизу. Бурштинове, зелене, синє: осінній ліс, луки, озеро. На краю синього блюдечка – якісь жовті, кістяні руїни, погрожує жовтий, висохлий палець, – ймовірно, дивом уціліла вежа давньої церкви.
– Дивіться, дивіться! Он там – правіше!
Там – серед зеленої пустелі – коричневою тінню літала якась швидка пляма. В руках у мене бінокль, механічно підніс його до очей: по груди в траві, звіявши хвостами, скакав табун коричневих коней, а на спинах у них – ті, коричневі, білі, чорні…
Позаду мене:
– А я вам кажу: – бачив – обличчя.
– Ідіть ви! Розповідайте кому іншому!
– Ну нате, нате бінокль…
Але вже зникли. Нескінченна зелена пустеля…
І в пустелі – заповнюючи всю її, і всього мене, і всіх – пронизливе тремтіння дзвінка: обід, за хвилину – 12.
Розкиданий на миттєві, незв’язні уламки – світ. На сходах – чиясь дзвінка золота бляха – і це мені все одно: ось тепер вона хруснула у мене під каблуком. Голос: «А я кажу – обличчя!» Темний квадрат: відкриті двері кают-компанії. Стиснуті, білі, гостроусміхнені зуби…
І тієї ж миті, коли нескінченно повільно, не дихаючи від одного удару до іншого, почав бити годинник і передні ряди вже рушили, квадрат дверей раптом перекреслено двома знайомими, неприродно довгими руками:
– Стійте!
У долоню мені вп’ялися пальці – це I, це вона поруч:
– Хто? Ти не знаєш його?
– А хіба… а хіба це не…
Він – на плечах. Над сотнею облич – його соте, тисячне і єдине з усіх обличчя:
– Від імені Хранителів… Вам – до кого я говорю, ті чують, кожен із них чує мене – вам я кажу: ми знаємо. Ми ще не знаємо ваших нумерів – але ми знаємо все. «Інтеграл» вашим не буде! Випробування буде доведене до кінця, і ви ж – ви тепер не посмієте ворухнутися – ви ж, своїми руками, зробите це. А потім… Утім, я скінчив…