– Якщо це означає, що ви зі мною згодні, – то давайте говорити, як дорослі, коли діти пішли спати: все до кінця. Я питаю: про що люди – з самих пелюшок – молилися, мріяли, мучилися? Про те, щоб хто-небудь раз і назавжди сказав їм, що таке щастя – і потім прикував їх до цього щастя ланцюгом. Що ж інше ми тепер робимо, як не це? Давня мрія про рай… Згадайте: в раю вже не знають бажань, не знають жалості, не знають любові, там – блаженні з оперованою фантазією (тільки тому і блаженні) – ангели, раби Божі… І от, у той момент, коли ми вже наздогнали цю мрію, коли ми схопили її ось так (Його рука стиснулася: якби в ній був камінь – з каменю бризнув би сік), коли вже залишилося тільки оббілувати здобич і розділити її на шматки, – в цей самий момент ви – ви…
Чавунний гул раптово обірвався. Я – весь червоний, як болванка на ковадлі під занесеним молотом. Молот мовчки навис, і чекати – це ще… страш…
Раптом:
– Скільки вам років?
– Тридцять два.
– А ви рівно вдвічі – по-шістнадцятирічному наївні! Слухайте: невже вам справді жодного разу не спало на думку, що ж їм – ми ще не знаємо їхніх імен, але впевнений, від вас дізнаємося, – що їм ви потрібні були тільки як Будівельник «Інтеграла» – тільки для того, аби через вас…
– Не треба! Не треба, – крикнув я.
…Так само як заслонитися руками і крикнути це кулі: ви ще чуєте своє смішне «не треба», а куля – вже пропалила, вже ви корчитеся на підлозі.
Так, так: Будівельник «Інтеграла»… Так, так… і негайно ж: здригається розлючене, з цегляно-червоними зябрами обличчя Ю – того ранку, коли вони обидві разом у мене в кімнаті…
Пам’ятаю дуже ясно: я засміявся – підняв очі. Переді мною сидів лисий, наче Сократ, чоловік, і на лисині – дрібні крапельки поту.
Як все просто. Як все велично-банально і до смішного просто.
Сміх душив мене, виривався клубками. Я заткнув рота долонею і прожогом кинувся геть. Сходи, вітер, мокрі, стрибучі уламки вогнів, облич, і на бігу: «Ні! Побачити її! Тільки ще раз побачити її!»
Тут – знову порожня, біла сторінка. Пам’ятаю тільки: ноги. Не люди, а саме – ноги: неструнко тупають, звідкись згори падають на бруківку сотні ніг, важкий дощ ніг. І якась весела, пустотлива пісня, і крик – мабуть, мені: «Гей! Гей! Сюди, до нас!»
Потім – пустинна площа, доверху набита тугим вітром. Посередині – тьмяна, огрядна, грізна громада: Машина Благодійника. І від неї – в мені таке, ніби несподіване, відлуння: яскраво-біла подушка; на подушці закинута назад з напівзакритими очима голова: гостра, солодка смужка зубів… І все це якось безглуздо, жахливо пов’язане з Машиною – я знаю як, але я ще не хочу побачити, назвати вголос – не хочу, не треба.
Я закрив очі, сів на східцях, що йдуть нагору, до Машини. Мабуть, йшов дощ: обличчя у мене мокре. Десь далеко, глухо – крики. Але ніхто не чує, ніхто не чує, як я кричу: врятуйте ж мене від цього – врятуйте!
Якби у мене була мати – як у древніх: моя – саме так – мати. І щоб для неї – я не Будівельник «Інтеграла», і не нумер Д-503, і не молекула Єдиної Держави, а простий людський шматок – шматок її ж самої – потоптаний, роздавлений, викинутий… І нехай я прибиваю або мене прибивають – можливо, це однаково, – щоб вона почула те, чого ніхто не чує, щоб її старечі, зарослі зморшками губи…
Запис 37-й
Уранці в їдальні – сусід зліва злякано шепнув мені:
– Та їжте вже! На вас дивляться!
Я – з усіх сил – посміхнувся. І відчув це – наче якусь тріщину на обличчі: посміхаюся – краї тріщини розлітаються все ширше – і мені від цього все болючіше…
Далі – так: тільки-но я встиг взяти кубик на виделку, як одразу ж виделка здригнулася у мене в руці й брязнула об тарілку – і здригнулися, задзвеніли столи, стіни, посуд, повітря, і зовні – якийсь величезний, до неба, залізний круглий гул – через голови, через будинки – і далеко завмер трохи помітними, дрібними, як на воді, колами.
Я побачив у мить злинялі, вицвілі обличчя, застопорені на повному ходу роти, завмерлі в повітрі виделки.
Потім все сплуталось, зійшло з вікових рейок, всі схопилися з місць (не проспівавши гімну) – сяк-так, не в такт, дожовуючи, давлячись, хапалися один за одного: «Що? Що трапилося? Що?» І – безладні уламки колись стрункої великої Машини – всі посипалися вниз, до ліфтів – сходами… щаблями… тупіт… уривки слів… як шматки розірваного і завихреного вітром листка…
Так само сипалися з усіх сусідніх будинків, і через хвилину проспект – наче крапля води під мікроскопом: замкнені в скляно-прозорій краплі інфузорії розгублено метушаться убік, вгору, вниз.
– Ага, – чийсь переможний голос – переді мною потилиця і націлений в небо палець – дуже чітко пам’ятаю жовто-рожевий ніготь і внизу нігтя – білий, наче вилазить із-за обрію, півмісяць. І це як компас: сотні очей, слідуючи за цим пальцем, повернулися до неба.