Там, рятуючись від якоїсь невидимої погоні, мчали, давили, перестрибували один через одного хмари – і пофарбовані хмарами темні аеро Хранителів зі звисаючими чорними хоботами труб – і ще далі – там, на заході, щось схоже…
Спершу ніхто не розумів, що це, – не розумів навіть і я, кому (на жаль) було відкрито більше, ніж усім іншим. Це було схоже на величезний рій чорних аеро: десь у неймовірній висоті – ледве помітні швидкі точки. Все ближче; зверху хрипкі, гортанні краплі – нарешті, над головами у нас птахи. Гострими, чорними, пронизливими, падаючими трикутниками заполонили небо, бурею збивало їх униз, вони сідали на куполи, на дахи, на стовпи, на балкони.
– Ага-а, – тріумфуюча потилиця повернулася – я побачив того, спідлобного. Але в ньому тепер залишилася від колишнього тільки одна якась назва, він якось весь виліз із цього вічного свого спідлоб’я, і на обличчі у нього – біля очей, біля губ – пучками волосся росли промені, він посміхався.
– Ви розумієте, – крізь свист вітру, крил, каркання крикнув він мені. – Ви розумієте: Стіну – Стіну підірвали! Ро-зу-мі-єте?
Мимохідь, десь на задньому плані, мелькають фігури – голови витягнуті – біжать швидше, всередину, в будинки. Посередині бруківки – швидка і все-таки ніби повільна (від важкості) лавина оперованих, крокуючих туди – на захід.
…Волохаті пучки променів біля губ, очей. Я схопив його за руку:
– Слухайте: де вона – де I? Там, за Стіною – або… Мені потрібно – чуєте? Негайно, я не можу…
– Тут, – крикнув він мені п’яно, весело – міцні, жовті зуби… – Тут вона, в місті, діє. Ого – ми діємо!
Хто – ми? Хто – я?
Біля нього було з півсотні таких самих, як він, – вилізлих зі своїх темних спідлобів, гучних, веселих, міцнозубих. Ковтаючи розкритими ротами бурю, помахуючи такими на вигляд смирними і нестрашними електрокуторами (де вони їх дістали?), – вони рушили туди ж, на захід, за оперованими, але в обхід – паралельним, 48-м проспектом…
Я спотикався об тугі, звиті з вітру канати і втік до неї. Навіщо? Не знаю. Я спотикався, порожні вулиці, чуже, дике місто, безугавно, тріумфальний пташиний гам, кінець світу. Крізь скло стін – у декількох будинках я бачив (врізалося): жіночі і чоловічі нумери безсоромно злягалися – навіть не спустивши штор, без всяких талонів, серед білого дня…
Будинок – її будинок. Відкриті навстіж, розгублені двері. Внизу, за контрольним столиком, – порожньо. Ліфт застряг посеред шахти. Задихаючись, я побіг нагору по нескінченних сходах. Коридор. Швидко – як колісні шпиці – цифри на дверях: 320, 326, 330… I-330, так!
І крізь скляні двері: все в кімнаті розсипане, перевернуте, зім’яте. Похапцем перекинутий стілець – долілиць, всіма чотирма ногами догори – як здохла скотина. Ліжко – якось безглуздо, навскіс відсунуте від стіни. На підлозі – обсипані, затоптані пелюстки рожевих талонів.
Я нахилився, підняв один, другий, третій: на всіх було Д-503 – на всіх був я – краплі мене, розплавленого, переплеснули через край. І це все, що залишилося…
Чомусь не можна було, щоб вони так от на підлозі, і щоб по ним ходили. Я захопив ще жменю, поклав на стіл, розгладив обережно, глянув – і… засміявся.
Раніше я цього не знав – тепер знаю, і ви це знаєте: сміх буває різного кольору. Це – тільки далеке відлуння вибуху всередині вас: можливо – це святкові, червоні, сині, золоті ракети, можливо – злетіли вгору шматки людського тіла…
На талонах промайнуло зовсім незнайоме мені ім’я. Цифр я не запам’ятав – тільки букву: Ф. Я змахнув всі талони зі столу на підлогу, наступив на них – на себе каблуком – ось так, так – і вийшов…
Сидів у коридорі на підвіконні навпроти дверей – все чогось чекав, тупо, довго. Зліва зашльопали кроки. Старий: обличчя – наче проколотий, порожній міхур, що осів складками – і з проколу ще сочиться щось прозоре, повільно стікає вниз. Повільно, смутно зрозумів: сльози. І тільки коли старий був уже далеко – я схаменувся і гукнув:
– Послухайте – послухайте, ви не знаєте: нумер I-330…
Старий обернувся, відчайдушно махнув рукою і пошкандибав далі…
У сутінках я повернувся до себе, додому. На заході небо кожну секунду стискувалося блідо-синьою судомою – і звідти глухий, закутаний гул. Дахи усипані чорними вимерлими головешками: птиці. Я ліг на ліжко – і негайно ж звіром навалився, придушив мене сон…
Запис 38-й