Отямився – яскраве світло, дивитися боляче. Заплющив очі. В голові – якийсь ядучий синій димок, все в тумані. І крізь туман:
«Але ж я не запалював світло – як же…»
Я схопився – за столом, підперши рукою підборіддя, з усмішкою дивилася на мене I…
За тим самим столом я пишу тепер. Уже позаду ці десять-п’ятнадцять хвилин, жорстоко скручених в найтугішу пружину. А мені здається, що ось тільки зараз закрилися за нею двері й ще можна наздогнати її, схопити за руки – і, може бути, вона засміється і скаже…
I сиділа за столом. Я кинувся до неї.
– Ти, ти! Я був… я бачив твою кімнату… я думав, ти…
Але на півдорозі натрапив на гострі, нерухомі списи вій, зупинився. Згадав: так само вона глянула на мене тоді, на «Інтегралі». Та ж треба одразу все, в одну секунду, зуміти сказати їй – так, щоб повірила – інакше вже ніколи…
– Слухай, I, – я маю… я маю тобі все… Ні, ні, я зараз – я тільки вип’ю води…
У роті – сухо, все наче обкладено промокальним папером. Я наливав воду – і не можу: поставив склянку на стіл і міцно взявся за графин обома руками. Тепер я побачив: синій димок – це від цигарки. Вона піднесла до губ, втягнула, жадібно проковтнула дим, так само, як я воду, і сказала:
– Не треба. Мовчи. Все одно – ти бачиш: я все-таки прийшла. Там, внизу, – мене чекають. І ти хочеш, щоб ці наші останні хвилини…
Вона жбурнула цигарку на підлогу, вся переважила через ручку крісла назад (там у стіні кнопка, і її важко дістати) – і мені запам’яталося, як похитнулося крісло та піднялися від підлоги дві його ніжки. Потім впали штори.
Підійшла, обхопила міцно. Її коліна крізь сукню – повільна, ніжна, тепла, всеогорна отрута…
І раптом… Буває: вже весь занурився в солодкий і теплий сон – раптом щось прокололо, здригаєшся, і знову очі широко розкриті… Так зараз: на підлозі в її кімнаті затоптані рожеві талони, і на одному: буква Ф і якісь цифри… В мені вони – зчепилися в один клубок, і я навіть зараз не можу сказати, що це було за почуття, але я стиснув її так, що вона від болю скрикнула…
Ще одна хвилина – з цих десяти або п’ятнадцяти, на яскраво-білій подушці – закинута назад з напівзакритими очима голова; гостра, солодка смужка зубів. І увесь цей час невідступно, безглуздо, болісно нагадує мені про щось, про що не можна, про що зараз – не треба. І я все ніжніше, все більш жорстоко стискаю її – все яскравіше сині плями від моїх пальців…
Вона сказала (із закритими очима – це я помітив):
– Кажуть, ти вчора був у Благодійника? Це правда?
– Так, правда.
І тоді очі широко розплющилися – і я з насолодою дивився, як швидко блідло, стиралося, зникало її обличчя: одні очі.
Я розповів їй усе. І тільки – не знаю чому… ні, неправда, знаю – тільки про одне змовчав – про те, що Він говорив наостанок, про те, що я їм був потрібен тільки…
Поступово, як фотографічний знімок у проявнику, виступило її обличчя: щоки, біла смужка зубів, губи. Встала, підійшла до дзеркальних дверей шафи.
Знову сухо в роті. Я налив собі води, але пити було огидно – поставив склянку на стіл і запитав:
– Ти для цього і приходила – тому що тобі потрібно було дізнатися?
Із дзеркала на мене – гострий, насмішкуватий трикутник брів, піднятих вгору, до скронь. Вона обернулася щось сказати мені, але нічого не сказала.
Не варто. Я знаю.
Попрощатися з нею? Я рушив своїми – чужими – ногами, зачепив стілець – він упав долілиць, мертвий, як там – у неї в кімнаті. Губи в неї були холодні – колись такою ж холодною була підлога ось тут, у моїй кімнаті біля ліжка.
А коли пішла – я сів на підлогу, нахилився над її кинутою цигаркою…
Я не можу більше писати – я не хочу більше!
Запис 39-й
Усе це було, як остання крупинка солі, кинута в насичений розчин: швидко, колючись голками, поповзли кристали, затверділи, застигли. І мені було ясно: все вирішено – і завтра вранці я зроблю це. Було це те ж саме, що вбити себе, – але, можливо, тільки тоді я і воскресну. Тому що тільки вбите і може воскреснути.
На заході щомиті в синій судомі здригалося небо. Голова у мене горіла і стукала. Так я просидів усю ніч і заснув тільки годині о сьомій ранку, коли тьма вже втягнулася, зазеленіла і стало видно всіяні птахами покрівлі…
Прокинувся: вже десята (дзвінка сьогодні, очевидно, не було). На столі – ще з учора – стояв стакан з водою. Я жадібно виковтав воду і побіг: мені треба було все це швидше, якомога швидше.
Небо – безлюдне, блакитне, дотла виїдене бурею. Колючі кути тіней, все вирізане з синього осіннього повітря – тонке – страшно доторкнутися: зараз же хрупне, розлетиться скляним пилом. І таке – в мені: не можна думати, не треба думати, не треба думати, інакше…