І я не думав, навіть, можливо, не бачив по-справжньому, а тільки реєстрував. Ось на бруківці – звідкись гілки, листя на них зелене, бурштинове, малинове. Ось нагорі – перехрещуючись, метушаться птахи й аеро. Ось – голови, розкриті роти, руки махають гілками. Мабуть, усе це кричить, каркає, дзижчить…
Потім – порожні, наче виметені якоюсь чумою, вулиці. Пам’ятаю: спіткнувся об щось нестерпно м’яке, піддатливе і все-таки нерухоме. Нагнувся: труп. Він лежав на спині, розставивши зігнуті ноги, наче жінка. Обличчя…
Я упізнав товсті, негритянські губи, які наче зараз ще бризкали сміхом. Міцно замруживши очі, він сміявся мені в обличчя. Секунда – я переступив через нього і побіг – тому що я вже не міг, мені треба було зробити все швидше, інакше – я відчував – зламаюся, прогнуся, як перевантажена рейка…
На щастя – це було вже за двадцять кроків, вже вивіска – золоті букви «Бюро Хранителів». На порозі я зупинився, сьорбнув повітря скільки міг – й увійшов.
Усередині, в коридорі, – нескінченним ланцюгом, в потилицю, стояли нумери, з листками, з товстими зошитами в руках. Повільно просувалися на крок, на два – і знову зупинялися.
Я заметушився уздовж ланцюга, голова розскакувалася, я хапав їх за рукава, я благав їх – як хворий благає дати йому швидше чогось такого, що секундною найгострішою мукою відразу перерубало б усе.
Якась жінка, туго перетягнута поясом поверх юніфи, чітко випнуті дві сідничні півкулі, і вона увесь час поводила ними на всі боки, ніби саме там у неї були очі. Вона фиркнула на мене:
– У нього живіт болить! Проведіть його до вбиральні – геть, другі двері направо…
І на мене – сміх: і від цього сміху щось до горла, і я от-от закричу або… або…
Раптом ззаду хтось схопив мене за лікоть. Я обернувся: прозорі, крилаті вуха. Але вони були не рожеві, як зазвичай, а яскраво-червоні: кадик на шиї совався – от-от прорве тонкий чохол.
– Навіщо ви тут? – запитав він, швидко вгвинчуючись у мене.
Я так і вчепився в нього:
– Скоріше – до вашого кабінету… Я маю все – зараз же! Це добре, що саме вам… Це, можливо, жахливо, що саме вам, але це добре, це добре…
Він теж знав її, і від цього мені було ще болісніше, але, можливо, він теж здригнеться, коли почує, і ми будемо вбивати вже вдвох, я не буду один в цю останню мою секунду…
Зачинилися двері. Пам’ятаю: внизу під дверима причепився якийсь папірець і зашкріб по підлозі, коли двері зачинялися, а потім, наче ковпаком, накрило якоюсь особливою, безповітряною тишею. Якби він сказав хоч одне слово – все одно яке – найдріб’язковіше слово, я б все зрушив відразу. Але він мовчав.
І, весь напружившись до того, що загуло у вухах, – я сказав (не дивлячись):
– Мені здається – я завжди її ненавидів, із самого початку. Я боровся… А втім – ні, ні, не вірте мені: я міг і не хотів врятуватися, я хотів загинути, це було мені найдорожче… тобто не загинути, а щоб вона… І навіть зараз – навіть зараз, коли я вже все знаю… Ви знаєте, ви знаєте, що мене викликав Благодійник?
– Так, знаю.
– Але те, що Він сказав мені… Зрозумійте ж – це ж все одно, як ніби зараз висмикнути з-під вас підлогу – і ви з усім, що ось тут на столі – з папером, чорнилом… чорнило вихлюпується – і все в ляпках…
– Далі, далі! І поспішайте. Там чекають інші.
І тоді я – захлинаючись, плутаючись – все, що було, все, що записано тут. Про себе справжнього, і про себе волохатого, і те, що вона сказала тоді про мої руки – так, саме з цього все і почалося, – і як я тоді не хотів виконати свій обов’язок, і як обманював себе, і як вона дістала підроблені посвідчення, і як я іржавів із кожним днем, і коридори внизу, і як там – за Стіною…
Усе це – безглуздими грудками, клаптями – я захлинався, слів не вистачало. Криві, подвійнозігнуті губи з усмішкою підсовували до мене потрібні слова – я вдячно кивав: так, так… І ось (що ж це?) – ось вже говорить за мене він, а я тільки слухаю: «Так, а потім… Саме так і було, так, так!»
Я відчуваю, як від ефіру, – починає холодіти ось тут, навколо ворота, і важко питаю:
– Але як же – але цього ви нізвідки не могли…
У нього посмішка – мовчки – все кривіша… І потім:
– А знаєте – ви хотіли дещо від мене приховати, ось ви перерахували всіх, кого помітили там, за Стіною, але про одного забули. Ви кажете – ні? А не пам’ятаєте ви, що там мигцем, на секунду, – ви бачили там… мене? Так, так: мене.
Пауза.
І раптом – мені блискавично, до голови, безсоромно ясно: він – він теж їхній… І весь я, всі мої муки, все те, що я, знемагаючи, з останніх сил приніс сюди, наче подвиг, – все це тільки смішно, як древній анекдот про Авраама й Ісаака. Авраам – весь у холодному поту – вже замахнувся ножем над своїм сином – над собою – раптом згори голос: «Не варто! Я пожартував…»