Не відриваючи очей від усмішки, яка кривиться все більше, я уперся руками об край столу, повільно, повільно разом з кріслом від’їхав, потім відразу – себе всього – схопив в оберемок – і повз крики, сходи, роти – прожогом.
Не пам’ятаю, як я опинився внизу, в одній із громадських вбиралень на станції підземної дороги. Там, нагорі, все гинуло, руйнувалася найбільша і найрозумніша в усій історії цивілізація, а тут – за чиєюсь іронією – все залишалося незмінним, прекрасним. І подумати: все це – засуджене, все це заросте травою, про все це – будуть тільки «міфи»…
Я голосно застогнав. І тієї ж миті відчуваю – хтось ласкаво погладжує мене по плечу.
Це був мій сусід, який займав сидіння зліва. Чоло – величезна лиса парабола, на чолі жовті нерозбірливі рядки зморшок. І ці рядки про мене.
– Я вас розумію, цілком розумію, – сказав він. – Але все-таки заспокойтеся: не треба. Все це повернеться, неминуче повернеться. Важливо тільки, щоб всі дізналися про моє відкриття. Я говорю про це вам першому: я вирахував, що нескінченності немає!
Я дико подивився на нього.
– Так, так, кажу вам: нескінченності немає. Якщо світ нескінченний, то середня щільність матерії в ньому повинна дорівнювати нулю. А оскільки як вона не нуль – це ми знаємо, – то, отже, Всесвіт – кінечний, він сферичної форми, і квадрат всесвітнього радіусу Y2 дорівнює середній щільності, помноженої на… От мені тільки й треба – підрахувати числовий коефіцієнт, і тоді… Ви розумієте: все скінчено, все просто, все – вираховується; і тоді ми переможемо філософськи, – розумієте? А ви, шановний, заважаєте мені закінчити обчислення, ви – кричите…
Не знаю, чим я більше був вражений: його відкриттям або його твердістю в цю апокаліптичну годину: в його руках (я побачив це тільки тепер) була записна книжка і логарифмічний циферблат. І я зрозумів: якщо навіть усе загине, мій обов’язок (перед вами, мої невідомі, любі) – залишити свої записки в завершеному вигляді.
Я попросив у нього папір – і тут я записав ці останні рядки…
Я хотів уже поставити крапку – так, як стародавні ставили хрест над ямами, куди вони звалювали мертвих, але раптом олівець затрясся і випав у мене з пальців…
– Слухайте, – смикав я сусіда. – Та слухайте ж, кажу вам! Ви повинні – ви повинні мені відповісти: а там, де закінчується ваш кінечний Всесвіт? Що там – далі? Відповісти він не встиг; згори – по східцях – тупіт…
Запис 40-й
День. Ясно. Барометр 760.
Невже я, Д-503, написав ці двісті двадцять сторінок? Невже я коли-небудь відчував – або уявляв, що відчуваю це?
Почерк – мій. І далі – той самий почерк, але – на щастя, тільки почерк. Ніякої маячні, ніяких безглуздих метафор, ніяких почуттів: тільки факти. Тому що я здоровий, я зовсім, абсолютно здоровий. Я посміхаюсь – я не можу не посміхатися: з голови витягли якусь скалку, в голові легко, пусто. Точніше: не пусто, але немає нічого стороннього, що б заважало посміхатися (посмішка – є нормальний стан нормальної людини).
Факти – такі. Того вечора мого сусіда, який відкрив конечність Всесвіту, й мене, й усіх, хто був з нами, – взяли до найближчого аудиторіуму (нумер аудиторіуму – чомусь знайомий: 112). Тут нас прив’язали до столів і зробили Велику Операцію.
Наступного дня я, Д-503, з’явився до Благодійника та розповів йому все, що мені було відомо про ворогів щастя. Чому раніше це могло мені здаватися важким? Не зрозуміло. Єдине пояснення: колишня моя хвороба (душа).
Увечері того ж дня – за одним столом з Ним, з Благодійником – я сидів (уперше) в знаменитій Газовій Кімнаті. Привели ту жінку. В моїй присутності вона мала дати свої свідчення. Ця жінка вперто мовчала і посміхалася. Я помітив, що у неї гострі й дуже білі зуби і що це красиво.
Потім її завели під Дзвін. У неї стало дуже білим обличчя, а оскільки її очі темні та великі – то це було дуже красиво. Коли з-під Дзвона почали викачувати повітря – вона відкинула голову, напівзаплющила очі, губи стиснуті – це нагадало мені щось. Вона дивилася на мене, міцно вчепившись у ручки крісла, – дивилася, поки очі зовсім не заплющилися. Тоді її витягли, за допомогою електродів швидко привели до тями і знову посадили під Дзвін. Так повторювалося тричі – і вона все ж таки не сказала ні слова. Інші, приведені разом із цією жінкою, виявилися чеснішими: багато хто з них став говорити з першого ж разу. Завтра вони всі зійдуть по щаблях Машини Благодійника.