– А як не по суті (гостра посмішка-укус). Мені страшенно цікаво: підете ви в Бюро чи ні?
– Ви залишаєтесь? – я взявся за ручку дверей. Ручка була мідна, і я чув: такий самий мідний у мене голос.
– Одну хвилинку… Можна?
Вона підійшла до телефону. Назвала якийсь нумер – я був настільки схвильований, що не запам’ятав його, і крикнула:
– Я чекатиму на вас у Древньому Будинку. Так, так, одна…
Я повернув мідну холодну ручку:
– Ви дозволите мені взяти аеро?
– О так, звісно! Будь ласка…
Там, на сонці, біля виходу, наче рослина, дрімала стара. Знову було дивно, що розкрився її щільно зарослий рот і що вона заговорила:
– А ця ваша – що ж, там одна залишилася?
– Одна.
Рот старої знову заріс. Вона похитала головою. Мабуть, навіть її дедалі слабші мізки розуміли всю безглуздість і ризикованість поведінки цієї жінки.
Рівно о 17 я був на лекції. І тут чомусь раптом зрозумів, що сказав старій неправду: I була там тепер не одна. Можливо, саме це – що я мимоволі обдурив стару – так мучило мене і заважало слухати. Так, не одна: ось у чому річ.
Після 21.30 у мене був вільний час. Можна було б уже сьогодні піти до Бюро Хранителів і зробити заяву.
Але я після цієї дурної історії так втомився. І потім, законний строк для заяви дві доби. Устигну завтра: ще цілих 24 години.
Запис 7-й
Ніч. Зелене, помаранчеве, синє; червоний королівський інструмент; жовта, наче апельсин, сукня. Потім – мідний Будда; наче підняв мідні повіки – і полився сік: з Будди. І з жовтої сукні – сік, і по дзеркалу краплі соку, і сочиться велике ліжко, і дитячі ліжечка, і зараз я сам – і якийсь смертельно-солодкий жах…
Прокинувся: помірне, синювате світло; блищить скло стін, скляні крісла, стіл. Це заспокоїло, серце припинило битися. Сік, Будда… що за абсурд? Ясно: хворий. Раніше я ніколи не бачив снів. Кажуть, у древніх це було звичайнісінько і нормально – бачити сни. Ну так: адже і все життя у них було от такою жахливою каруселлю: зелене – помаранчеве – Будда – сік. Але ж ми то знаємо, що сни – це серйозна психічна хвороба. І я знаю: дотепер мій мозок був хронометрично вивіреним, блискучим механізмом без єдиної смітинки, а тепер… Так, тепер саме так: я відчуваю там, в мізках, якесь стороннє тіло – як найтонший волосок війки в оці: усього себе відчуваєш, а ось це око з волоском – неможливо про нього забути ні на секунду…
Бадьорий, кришталевий дзвіночок в головах: 7, вставати. Праворуч і ліворуч крізь скляні стіни я бачу неначе самого себе, свою кімнату, своє плаття, свої рухи – повторені тисячу разів. Це бадьорить: бачиш себе частиною великого потужного, єдиного. І така точна краса: жодного зайвого жесту, вигину, повороту.
Так, цей Тейлор був, без сумніву, геніальним із древніх. Правда, він не додумався до того, щоб розповсюдити свій метод на все життя, на кожен крок, на цілу добу – він не зумів проінтегрувати своєї системи від години до 24. Але все ж як вони могли писати цілі бібліотеки про якогось там Канта – і ледь помічати Тейлора – цього пророка, який зумів зазирнути на десять століть вперед. Сніданок завершено. Ладно проспівано Гімн Єдиної Держави. Струнко, по чотири – до ліфтів. Ледь чутне дзижчання моторів – і швидко униз, униз, униз – легке завмирання серця…
І тут раптом чомусь знову цей безглуздий сон – або якась неявна функція від цього сну. Он воно що, вчора так само на аеро – спуск донизу. Втім, все це скінчилося: крапка. І дуже добре, що я був з нею таким рішучим і різким.
У вагоні підземної дороги я мчав туди, де на стапелі виблискувало під сонцем ще нерухоме, ще не одухотворене вогнем, витончене тіло «Інтеграла». Закривши очі, я мріяв формулами: я ще раз подумки вираховував, яка потрібна початкова швидкість, щоб відірвати «Інтеграл» від землі. Кожен атом секунди – маса «Інтеграла» змінюється (витрачається вибухове паливо). Рівняння виходило дуже складне, з трансцендентними величинами. Як крізь сон: тут, в твердому числовому світі, хтось сів поруч зі мною, хтось злегка штовхнув, сказав «вибачте».
Я розплющив очі – і спершу (асоціація від «Інтеграла») щось стрімко мчить у простір: голова – і вона несеться, тому що з боків – відстовбурчені рожеві крила-вуха. І потім крива навислої потилиці – сутула спина – подвійнозігнута – буква S…
І крізь скляні стіни мого алгебраїчного світу – знову волосок вії – щось неприємне, що я повинен сьогодні…
– Нічого, нічого, будь ласка, – я посміхнувся сусідові, розкланявся з ним. На блясі у нього блиснуло: S-4711 (зрозуміло, чому від самого першого моменту був пов’язаний для мене з буквою S: це було не зареєстроване свідомістю зорове враження). І блиснули очі – два гострих гвинта, швидко обертаючись, вкручувались усе глибше, і ось зараз догвинтяться до самого дна, побачать те, що я навіть собі самому…