— Утомився? — спитав чорнобородий. — Це з незвички. Не бійся: гекса міцні, з них можна шкуру дерти, потім нова виростає.
Розвіяр перестав хлептати. Глянув з підозрою.
— А ти не надто й схожий на гекса. — Чорнобородий підбадьорливо підморгнув. — Тільки Золоті бачать, у них око на такі діла нагострене… та й підзолотці, котрі з правом на проживання, теж помічають, їм належиться. Ти був раб, чи не так? Слуга?
— Переписувач.
— Письменний? — Чоловік насупився. — Це забудь, нам воно безпотрібне. Нам іти супроти вітру двадцять днів… Якщо пощастить. Так що старайся, хлопче, вигрібай як слід, і буде тобі нагорода… Унизу гамаки висять, поїси — і на боковеньку. А ложку собі залиши, потім віддаси… До речі, звати мене Арві.
І він пішов, зоставивши новачка з пустою мискою на колінах.
Юшка, зігрівши зсередини, розпалила Розвіярів голод. Ані дивні слова чорнобородого Арві, ні все більша хитавиця, ані змора не могли цей голод притлумити.
Другої миски не передбачалось. Розвіяр умостився на кормі посеред згорнутих канатів і взяв обома руками хлібний кусень.
Цей хліб вийшов із пекарні зовсім недавно. Він не скидався на сухарі, якими задовольняються матроси в морі. Він був подарунком із Мірте, летючого міста, що назавжди зникло за кормою. Розвіяр, заплющивши очі, вдихнув хлібний запах.
Знову згадався старий. Ніхто не привезе йому хліба, старий Маяк давно забув, що це таке. «Візьми, що ціную, подай, що потребую». У старого дико горіли очі, коли він промовляв ці слова. Його звичайно тьмяні, байдужі очі…
Що потрібно Розвіяру?
Не багато. Хай перестануть горіти долоні, нехай не ниє спина. Добре б іще один окраєць хліба, і миску супу теж непогано. Добре б утекти з цієї галери, Розвіяру тут не подобається, хоча чорнобородий Арві здається добрим. Добре б знайти нового хазяїна, щоб не тягав за вуха, як майстер Агль…
Він мріяв — і вже не міг спинитися. Ніколи в житті він так не мріяв; почавши з малого, він усе бажав і бажав, і вже бачив себе посеред Імператорської бібліотеки, де зібрано всі книги світу і він, Розвіяр, їхній хоронитель і переписувач…
Чи міг старий сам виявитись магом? Чи міг він навчити Розвіяра чарівного замовляння?!
Хлібний кусень був дорожчим за все на світі. Так здавалось Розвіяру; він вибрав на палубі чисте місце і поклав перед собою хліб.
Озирнувся. Ніхто не дивився: люди відпочивали після тяжкої роботи, хтось спустився в трюм, хтось лаштувався на палубі. Арві стояв поруч стернового; над головами в них надималося косе вітрило, колись чорне, а тепер вигоріле й укрите соляними розводами. Усім було байдуже до новачка: мабуть, веслярі на «Лусці» часто міняються…
Розвіяр підняв руку — і точнісінько повторив той рух, якого навчив його старий.
— Мідний королю, Мідний королю… Візьми, що ціную! Подай, що потребую! Я хочу…
Але решта слів стали йому руба в горлянці, тому що хліб раптом здригнувся, немов оповитий серпанком, і зник. «Луску» сильно хитнуло; покотилося незакріплене барилко, лайнувся стерничий, завив вітер у снастях. Галера йшла неспокійним морем, за кормою здіймалося сонце, і все було, як і перше, але хліб зникнув, не лишилось ані крихти, і Розвіяр дарма водив рукою по тому місцю, де лежав дорогоцінний кусень.
— Як це може бути?!
Він жодного разу в житті не бачив магії в дії. Але те, що сталося, було саме чарами, незбагненними й лихими. Як старий, якому він допомагав збирати водорості, ловити рибу, викочувати нагору бочку, — як старий, до якого Розвіяр майже прив’язався, міг утяти йому такий жорстокий жарт?! Він не втримався й заплакав — уперше з того дня, як хазяїн Агль ні за що ні про що віддер його за вуха.
Гамаки висіли в три яруси вздовж бортів. Розвіяр знайшов собі місце в самому низу. Світло пробивалося крізь щілини палуби. Розвіяр ліг і, провиснувши в гамаку, спиною торкнувся холодного дерева.
Над ним погойдувалось у сітці важке тіло гребця — Розвіярів сусіда спав у своєму гамаку, мов у коконі, і здавався личинкою величезної комахи. Харчання, сопіння, сонне бурмотання утомлених людей уплітались у гомін хвиль і скрип щогли. Розвіяр заплющив очі, але не заснув.
Йому привиділося поле, поросле зеленим колоссям, оточене лісом. Величезні дерева, набагато вищі за маяк, стояли щільно, стовбур до стовбура, зчепившись гілками. Світило сонце. Колоски ворушились під вітром, і вздовж обніжка — а стежка вподовж поля називалась «обніжок» — бігла людина на ходулях.
Це було дуже давно. А може, й не дуже.
Його батько служив обхідником на полі, бігав на ходулях, відганяючи в ліс паразитів. Ходулі його були вищі за людський зріст, вгорі держальця для рук, а внизу — витнуті з дерева два здоровенних копита. Земля дрижала, коли батько біг на цих ходулях, і кожен крок його був — як десять звичайних кроків; батько гучно говорив, гучно сміявся, багато їв, а коли був у доброму гуморі, підкидав Розвіяра до стелі їхнього дерев’яного будинку… Значить, у них був дім. Точно, був: поріг на дві камінні сходинки, сіни без стелі — з них видно двосхильний солом’яний дах, темний, дуже високо над головою. Направо й наліво двері, направо до дядькової половини, наліво до татової, і ось там уже була стеля. Розвіяр, злітаючи, реготав, а жінка з волоссям до підлоги кричала, що він заб’ється…