Він засинав, і вві сні Арві погоджувався з ним. Кивав, плескав по плечу, казав: гаразд. Підеш із нами.
Свиснули в повітрі крила. Розвіяр розплющив очі, швидко сів: уві сні йому привидівся патрульний птах. Слабко світилось море, у бухту заглядав далекий половинчастий місяць. На реї, похитуючись, висів шкірястий мішок із двома сяйними очима.
Розвіяр закричав. Заворушилися в трюмі, хтось лайнувся. З каюти на кормі вийшов Лу — бадьорий, наче й не спав зовсім.
— Ага, — сказав сам собі, побачивши мішок на реї. — Чудово.
За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, що чудовисько — зовсім не чудовисько, а поштовий нетопир, повислий на реї униз головою. На «Криламі» було кілька таких — у клітках; Лу запалив ліхтарик, зняв конверт з нашийника поштаря, розпечатав і тієї ж миті, підсвічуючи собі, прочитав.
Вийшов Арві — похмурий, пожмаканий, у колись білій, а тепер брудно-сірій сорочці.
— От гади, — сказав Лу, згортаючи листа.
— А я казав, — Арві судомно позіхнув. — Усіх грошей не загарбати, так. Але щоб дістати своє, треба хотіти дістати все. Забажаєш трохи — зостанешся обпатраною ситухою… Ось як ми.
Лу оглянув палубу. Завважив у темряві Розвіяра.
— Не спиш? — спитав із дивним відтінком.
Розвіяру раптом стало страшно.
— Є покупець на тебе. — Арві сплюнув за борт. — Тільки дешево дає, сволота… Та не з нашим становищем вередувати.
Удосвіта до «Луски» підійшов колісний човен. Гребні гвинти в нього розміщувались не по бортах, як у гавані Мірте, а за кормою.
У човні Розвіяру зв’язали руки. Він так здивувався, що навіть не намагався вирватися. Борт «Луски» проплив мимо, як колись проплив борт «Крилами»; човен був широкий, майже квадратний, барабан крутили не їздові щури, а важкі плямисті істоти зі складчастою шкурою — ляскуни.
— І-і-і! — кричав їм човновий.
У нього був тонкий, неначе скрегіт по склу, голос, голена рожева голова і білий шрам на лобі. Розвіяру цей чоловік вселяв незрозумілий жах. Ще на борту галери, коли голений узявся мацати новому рабу м’язи, коли сунув йому в рот зашкарублого пальця, пробуючи зуби, — Розвіяра скрутило з огиди й безмірного страху.
«Страх Шуу». От як це почуття називається. Тепер Розвіяр сидів у човні, зв’язаний, і ні разу не озирнувся в бік «Луски».
Човен вийшов на відкриту воду.
— І-і-і! — вискнув голений, і рептилії в колесі забігали швидше. Розвіяр підняв голову.
Йому доводилося бувати в порту Фер: звідси вони відправлялись із хазяїном Аглем у Мірте. Хазяїн Агль, запопадливий, мов запічна миша, зважив і передбачив усе: і скільки грошей піде на поїздку, і як швидко окупляться витрати, і які подарунки привезти рідним із Літаючого Міста — щоб і всім вистачило, і не зубожіти. Одного не передбачив хитрий переписувач: що Мірте не дозволяє ступити на свою землю людині з кров’ю гекса в жилах…
Не доїжджаючи до порту, човен повернув у скелі й опинився у фіорді з прямовисними стінами. Дивитися на перевізника зі шрамом було неприємно, на скелі — страшно, тому Розвіяр опустив очі й уп’явся на власні коліна.
Брудні, затягані штани світилися дірками. Крізь протерту тканину прозирала засмагла подряпана шкіра. Чому Розвіяр «гекса»? У його дитячих спогадах не було цього слова. Люди, яких він пам’ятає, звали себе інакше: «Пригірці». Так називалося селище, і люди казали про себе: «ми пригірці…»
Він піймав себе на тому, що вперше чує голоси в своїх споминах. Давніше чергувались картинки, але голосів не було. А тепер під хлюпання води й обережний шум вітру у вухах виразно прозвучало: «ми пригірці». — «Ну, пригірці, хто косити?»
Мати його була з чужих земель. Зовсім маленькою її привезено в Пригірці — верхи на двоногій ящірці. Вона не вміла ходити…
Розвіяр згадав обличчя матері, так ніби вона, а не людина зі шрамом, сиділа навпроти на човновій лавці. Очі дивної форми, краплясті. Випнуті надбрівні дуги. Значить, його мати була гекса… А тепер вона стала білкою і досі бігає десь у лісах.
— Цо-ок!
Рептилії зупинились у крихітній бухті. Там чекали двоє, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвіяра витягли з човна і, підштовхуючи в спину, повели по камінних східцях, що вели вгору через пролам у скелі.
За годину він був уже на рабському ринку в передмісті Фер. Ще за годину, знов помінявши хазяїна, ішов у загальній вервечці рабів, ведених від узбережжя все далі в гори.