Стежинка пустішала. Вартівники відступали вниз, за четвертий поворот, за камінну гряду. Удатна мить найшла і минула. Розвіяр зрозумів, що запізнився: червонолиций знову був господарем становища.
— Значить, це ти розбив шкаралупу, хлопче?
Спокійний, навіть знудьгований голос. Вартівник давно знає відповідь на своє питання. Тягне час, зрозумів Розвіяр.
— Ти їх бачив? Звіруїнів? Напівлюдей?
Розвіяр мовчав.
— Це звіруїни, — повторив вартівник наполегливо, буцімто Розвіяр сумнівався. — Ти звелів убити їх? Молодець. Ти кмітливий, добре зробив. Ми теж підстрелили двох… Їх було багато, дуже багато. Добре, що ти велів личинці їх убити.
Він говорив, не спускаючи з Розвіяра очей, і точно чекав чогось. Чого?
Свиснула стріла. Розвіяр упав; стріла ударила в камінь, мало не подряпавши вухо. Напевно, стрілець квапився. Знову свист, цюкає в камінь сталевий наконечник…
Личинка вогнянки змаяла, прикриваючи Розвіяра. Її протнули дві або три стріли, не завдавши шкоди. Розвіяр скотився зі стежки в щілину між камінням — туди, де лежало друге яйце. Воно зовсім остигло; Розвіяр утиснувся в розколину, намагаючись зрозуміти, звідки стріляють. Схоже, били зусюди: стрільці оточили стежку, поки вартівник у сталевому нагруднику хвалив Розвіяра за кмітливість.
Жити!
Піднявши камінний уламок, він щосили ударив по другому яйцю. Шкаралупа тріснула — глухо, безживно, і розтрісла. У тріщині, завширшки в два пальці, показалася друга личинка — остигла, дохла.
Яйця вогнянки треба зберігати у вогні… На повітрі вони остигають.
— Охороня-ати! — верескнув Розвіяр, коли ще дві або три стріли вдарили в камінь поряд із головою. Вартівники били завісою, не бачачи цілі.
Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Постріли припинились. Розвіяр сидів, забившись у щілину, мов комаха.
Попереду три дні й три ночі.
Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:
— Звелено взяти живим.
— Живим сам бери, — відповів незнайомий сварливий голос.
— Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!
— Мені самому життя миле!
— Зажди, — утрутився начальник варти. — Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?
— Чу-ю, — хрипко вимовив Розвіяр.
Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою — бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.
— Вийдеш — не зачепимо.
Розвіяр мовчав.
— Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?
— Не погрожуй, — сказав Розвіяр. — Нацькую.
— Ах, то ти так…
Зробилося тихо.
— Наказ чули? — знудьгованим голосом спитав гінець.
Начальник варти вилаявся.
— Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш — володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш — ми не стрілятимемо.
— Вистрілите.
— То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!
— Зажди, — сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. — Ти, тварюко. Хто мене вб’є — того вбий одразу. Ясно?
Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.
Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.
— Поряд, — сказав Розвіяр личинці.
Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий — хай ненадовго.
— Гаразд, ведіть.
І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.
Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги — і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.
Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше — володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є — того вбий одразу».