— Стій.
Розвіяр зупинився.
Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.
— Веліли впустити. Самого. З тварюкою.
— Як?! Та бути такого…
— Наказ! — гаркнув чоловік, що заступив собою двері. — Наказ володаря!
І обернувся до Розвіяра:
— Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!
Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.
Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.
Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, — але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.
Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного — і такого проникливого погляду.
Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.
— Ти хочеш пити?
Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув — точніше, смикнув головою.
— Пий, — рука з перснем указала на воду.
Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.
— Навіщо ти розбив шкаралупу?
Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч — і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.
— Вони б мене вбили.
— А тепер — ти думаєш вижити?
Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.
Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.
— Хочеш убити мене?
Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч — і завжди підкорялась.
— Я тільки хочу жити, — повільно сказав Розвіяр.
— Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?
Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.
— Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, — промовив Розвіяр, не спускаючи очей. — Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.
— Ти торгуєшся, — володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. — Зі мною.
— Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.
— Накажи.
Розвіяр ковтнув. Очі без ніякого виразу дивилися крізь нього. Володар чекав, він був несповна розуму, божевільний самогубця; Розвіяр нараз чітко зрозумів: йому не вижити, і краще, що можна зробити, — це наказати вогнянці вбити себе одразу по смерті володаря.
Він зрозумів це й розліпив губи. Миттєво в очах володаря щось змінилося. Він викинув перед собою руку:
— Стій! У наказі була така сила, що Розвіяр перестав дихати.
— Ти насправді небезпечний, — сказав володар, і його очі дивились тепер не крізь Розвіяра, а просто йому в обличчя. — Добре… Я згоден торгуватись. Накажи тварині кинутись у басейн. Я накажу залишити тобі життя.
Декілька хвиль Розвіяр напружено міркував. Потім перевів дихання.
— У воду, — сказав він личинці.
І та, не маючи страху смерті, скорилась моментально.
Зашипіла вода, піднялася пара, тіло вогнянки почорніло — і спливло, безживне, слизьке. Вода в басейні замулилась.
— Варта, — не піднімаючи голосу, сказав володар.
Розвіяр, не озираючись, почув тупіт і дихання за спиною.
— До ями, — сказав володар.
Він думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камінний мішок, накрили згори ґратами, і запала темрява; Розвіяр, зморений і розгублений, узявся досліджувати темницю навпомацки.
Не те щоб він сподівався втекти. Він просто не міг сидіти без діла; ніякого іншого виходу, звісно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита — чи то ложе, чи то стіл, чи то надгробок — і приліплена до її краю маленька свічка.