— Згоден, — крізь зуби видихнув Розвіяр.
Володар відкинув його від загорожі — углиб балкона, в тінь. Задихаючись, Розвіяр відповз до стіни, увитої плющем.
— Тобі дорога твоя пам’ять? Ти цінуєш спогади дорожче за життя?
У голосі володаря була цікавість.
— Тобі хочеться вічно пам’ятати, як тебе викинули за борт, неначе ганчірку? А може, ти помреш заради спогадів про рабський ринок?
— І це теж, — сказав Розвіяр.
І згадав — на мить — далеке, піднесене над морем місто Мірте.
Розділ третій
Він згадував його не раз, коли треба було зібратися, забути про біль і втому, повторити ще раз, без зупинок, складну серію ударів, блоків, переворотів. Коли м’язи дерев’яніли, а зв’язки готові були розірватись, і від спраги вилізав язик, а сотник Бран, сволота, не дозволяв пити, «поки не накинеш іще три кола».
Розвіяр давно не був хлопчиком-переписувачем; за короткого ще життя йому доводилося веслувати на «Лусці», тягати мішки та каміння, бігати вгору-вниз по крутих схилах, крутити коловорот і ходити в колесі — але сотник Бран уважав його «шмаркачем» і ганяв, як їздового пацюка. Розвіяр томився страшенно; падаючи на матрац, засинав ще в повітрі й майже не згадував ні дім, ні ліс, ні білок, що біжать по обніжку.
Ніс йому зламали в навчальному бою, за місяць по зарахуванні до молодшої десятки. Він довго ходив у синцях, з підбитими по черзі очима, а потім — пізньої осені — у сутичці без зброї поклав Кривулю, найсильнішого і найдосвідченішого серед щойно зарахованих. Тоді сотник Бран, не кажучи ні слова, перевів Розвіяра з молодшої десятки в дійсну варту.
Усі знали, що Розвіяр колишній раб, але згадувати про це було не заведено. Уважалося, що новим вартівником опікується володар; сам Розвіяр боявся в це вірити. Це диво, що володар велів прийняти його в молодшу десятку замість того, щоб віддати катові… Але опіка?!
Відтоді Розвіяр бачив володаря тільки один раз. Просто з вечірнього вишику його, уже дійсного вартівника, викликали нагору; володар сидів у кабінеті, тій самій кімнаті, де утопилась колись личинка вогнянки. Так само віддзеркалювалися свічки на поверхні водойми в центрі кімнати. Так само недвижно сидів у кріслі чоловік зі шрамом поперек губів.
— Перепиши мені книгу, — сказав володар.
Розвіяру принесли оправу з чистими сторінками, дві великі свічки, каламар і набір ситушачих пер. Він ніяково усівся за письмовий стіл, узяв перо — і раптом злякався, що забув писати, що рука, натруджена й тверда, як дерево, не зможе вивести ні знака.
Володар спостерігав за ним. Гамуючи страх, Розвіяр розгорнув книгу, яку належало переписати.
З перших же рядків йому забило дух. Це був трактат ученого, що жив в Імперії — про магів, їхню могутність і звідки вони беруться. Напевно, дуже цінна, рідкісна, а може, й заборонена для читання усім, окрім імператорських мудреців. Можливо, викрадена зі сховища. Хай там як — така книга коштує дорожче, ніж десяток молодих рабів…
Розвіяр замружився. Знаки складалися в слова, стояли перед внутрішнім зором так само виразно, неначебто він бачив їх очима. Його здібність не покинула його, не забулась, і Розвіяр зазнав у цю мить такої радості, немов зустрів давнього друга.
Він почав переносити побачене на папір — спершу обережно, тремкою з незвички рукою, а згодом усе певніше. «У палаці, й у хаті, і в триногій оселі майстра на Безземеллі — усюди, де є камін або піч, може з’явитись на світ маг. Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцілювати смертельно хворих, але головне його покликання — нести в цей світ те, чого перше не було…»
— Цікаво, — сказав володар, що не знати як опинився в Розвіяра поза спиною. — Якби не інший папір, не свіже чорнило… Твою копію можна видати за оригінал, маленький гекса.
Розвіяр не відповів, занурений у роботу. Володар скоро пішов; Розвіяр сидів сам у великому кабінеті і при світлі двох свічок переписував книгу про магів, їхні звичаї та звання. Як вони ставлять райдужну печатку на імператорські гроші, і як вони вистежують бунтівників за самими тільки замірами, і про персні з кольоровими камінцями, які вони носять на руці, і про те, як їм улягають громи, і про багато іншого.
До ранку він закінчив. Передав книгу особистому слузі володаря, вийшов, похитуючись, спустився в казарму і потрапив просто на ранковий вишик, а сотникові Брану начхати було, хто спав уночі і хто не спав. Управляючись із клинком, зі щитом, з ломакою, з ланцюгом, Розвіяр думав про магів, яким не потрібна військова премудрість, які й без зброї непереможні…