Він підсміювався, але незлостиво. Розвіяр був одним із його улюбленців.
— Слухайся мудрої людини, розумако. Баба — не алмаз, в оправу не вправиш і на руку не надінеш. Я одружився з молодощів, отак як ти, мед з неї злизував, молоком умивав. І що? Варто було в похід піти, як пішла моя любка по руках, і я й не дивувався. У них, бач, у селищі так заведено, там, у горах, на п’ять мужиків одна баба родиться…
Розвіяр, стиснувши зуби, пішов на верхні галереї, де пустували по зимі гнізда чиркунів. Зняв черес, знаменитий шкіряний пас зі сталевими бляхами, який він виграв «у штурхани» у довгого Кривулі. Кинув на камінь.
— Мідний королю…
Він ще не розумів зв’язку між замовлянням і своїм життям, але вже не сумнівався, що такий зв’язок існує. Він не дістав хліба на галері — зате дістав пам’ять. У камінному мішку він прохав за життя та свободу — і дістав принаймні перше.
А тепер він хотів собі Джаль. Він так її хотів, хоч вий, хоч по підлозі качайся.
— Мідний королю! Візьми, що ціную. Подай, що потребую!
Він зробив усе, як велів старий Маяк, але пояс не зникнув. І досі лежав на камені, широкий, важкий. Чому, що Розвіяр зробив не так?!
— Мідний королю, Мідний королю…
Нічого не змінилось. Розвіяр повільно підняв пояс, надів, затягнув. Примхливий Мідний король не вважав жертву гідною; Розвіяр цілком міг обійтись і без пояса — а значить, Король не потребував такого приносу.
А що Розвіяр має дорогого?
Відтоді як він став їсти досхочу, жоден кусень хліба не мав такої вартості, як той, на галері. У нього було не так багато свічок, але і потемки не доводилося пропадати. І не знайшлося нічого гідного, щоб запропонувати Мідному королеві в обмін на примарну послугу.
У ту ніч наступила весна.
Потік, що біг по дну ущелини, ревів так, що в нижніх ярусах замку важко було розмовляти. Водоспади на протилежнім боці розколини зі стрічечок перетворились на повноводі білі полотнища. Джаль прала білизну в ночвах із теплою водою, на ній була жовта сукня до щиколоток.
Розвіяр підійшов і спинився за її спиною. Вона відчула погляд, озирнулася, здригнулась і підлесливо, винувато всміхнулась.
Він знав — так вона усміхалась усім вартівникам. Слуги й наглядачі не мали на неї права. Тільки вартівники і тільки після вечірнього дзвону — один удар міді об мідь значив закінчення денних клопотів і настання ночі.
До вечірнього дзвону лишалося ще понад годину. Купа випраної і викрученої білизни лежала в порожніх ночвах, і кілька брудних сорочок — на пласкому камені біля ніг Джаль.
— Хочеш — утечемо? — спитав Розвіяр.
Вона відступила, спіткнулась об корито й мало не впала.
— Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?
Джаль озирнулась — чи хто не чує. Знов подивилась на Розвіяра; у неї задрижали губи.
— Ти… не кажи так. Не бреши.
— Я не брешу.
— Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…
— Я бігаю швидше. Навіть з людиною на плечах. З тобою. Прийдемо у Фер, у мене є що продати. Сядемо на корабель, я наймуся веслярем або матросом. Утечемо на будь-який імперський острів. Я там стану переписувачем книжок, і ми заживемо, як багатії.
Джаль знов озирнулася:
— Якщо хтось почує, що ти кажеш…
— Ніхто не чує. Шумить вода.
— А коли впіймають?!
— Не впіймають. Кажи: згодна?
Вона притиснула до грудей невикручену сорочку. Великі краплі мильної води покотилися по сукні.
— Ні… я боюся. Я боюся, я не можу.
Увечері Розвіяра викликав сотник Бран.
— Беру людей, іду на перевал. Патруль в улоговині бачив цих тварюк, звіруїнів, і їхні баби з ними. Якщо баби — значить, клан знявся з місця, тут би їх і накрити, коли через перевал підуть. Тебе ставлю в нічну зміну, по півночі заступиш на середню галерею, там старий Тис розвідний. Дивись мені обома, зрозумів?
— По півночі, — слухняно повторив Розвіяр.
З ударом вечірнього дзвону він переступив поріг «птахівні», куди так довго не смів навернути очей. Старша служниця поставила руки в боки:
— Ти до кого?
— До Джаль.
— Щось молодий на вигляд, чи не з молодшої десятки?
— Дійсний вартівник.
— Значить, ранній, — сказала служниця задумливо. — Гаразд, іди, я Джаль позначку поставлю на сьогодні… Рахувати умієш? Праворуч, треті двері після десятих.
Розвіяр вийшов на балкон, білий і чистий, загороджений від прірви невисоким камінним бар’єром. Зупинився, озирнувся, поглянув униз. Гмикнув, неквапом пішов уздовж стіни; до дверей Джаль був прибитий пучок висхлої трави. Оберіг? Знак?