Напівлюдина пронеслася мимо і розвернулася в нього за спиною, а назустріч вискочили ще дві, і владний голос закричав із темноти:
— Стріляй!
Розвіяр кинувся на дорогу, пропускаючи над головою разючі стріли. Сотник Бран навчав його ухилятись, висмикуючись, мов нитка з тканини бою, щоб кожний наступний рух не міг бути відомий противнику зарані.
«Я віддав правильний наказ, і хоч би що було — я вже переміг».
Підскочивши, він уловив рух за спиною і встигнув підставити короткий клинок. Ударив довгим, влучив, почув здушений крик. Троє вершників кружляли каруселлю, а Розвіяр розхитувався вперед-назад, відчуваючи спрямовані з темряви стріли, висмикуючись, мов нитка, з тканини передбачуваного, і стріли пролітали там, де він був щойно. Це тривало дуже довго — декілька хвиль, декілька швидких тактів.
Потім з’явилась вогнянка, війнувши смагою, засліпивши. Вершники метнулись урозтіч, і Розвіяр завважив, що поранений — легко, у праве передпліччя, мимохідь. Шкіряний рукав зробився теплим і липким. Небо світлішало, ламаною лінією окреслились гори на сході. «Я віддав правильний наказ, — подумав Розвіяр із задоволенням. — Якби вона не прийшла — я вже валявся б трупом».
Він озирнувся на селище, яке потроху виходило з пітьми. Десяток будиночків, ятки над устями до печери, джерело в колі з каміння, і над джерелом — святим місцем для всіх тутешніх — груба камінна статуя. Треба було шукати своїх людей, треба було піднімати пастухів і збирати череди, бо скоро вийде сонце і багато печірок загине…
На плечі йому навалилася страшна вагота. Кігті вп’ялись у праве плече і в лівий бік. Розвіяр упав обличчям униз, придушений тілом ворога, безвільний, як мішок із шерстю, приголомшений, і дозволив важким лапам скубти й трусити його, так що голова моталася, неначе ґудзик на нитці.
І тільки за кілька страшних хвиль, коли противник уже впевнився в перемозі, Розвіяр щосили рвонувся, у повороті стряхнув із себе кігтясту лапу — разом із клаптями міцнющої куртки — і чиркнув великим клинком, улучивши точно по голій шиї звіруїна, нижче застібки шолома. Пролилася крапля крові, Розвіяра схопили за горло дві людські руки — і зм’якли; другий клинок, малий, притискався до незахищеного горла тварюки, трохи вище неглибокої кривавої зарубини.
Два ока дивилися на Розвіяра крізь прорізи шолома. Людські очі.
Сходило сонце. Пастухи, бліді й залякані, схожі на своїх печірок, збирали череди, попискуючи в глиняні свищики, покрикуючи тремтливими голосами:
— А — мну! Іди! А — мну!
Череди розбрелись по всьому схилу, кілька десятків утопилось у бурхливій річці. Люди, що прийшли з Розвіяром, були всі живі, двоє поранених, один — тяжко. Його віднесли в замок на ношах два місцеві підлітки. Сам Розвіяр, з обличчям, подряпаним і розбитим об каміння, у драній куртці, з пораненою рукою, стояв посеред селища, біля джерельця. Біля ніг його сиділа вогнянка, а трохи віддалік лежав, скрутившись калачем, єдиний уцілілий звіруїн.
Напівлюдина. Чотириногий. Той самий, що напав на Розвіяра й мало не вбив його. Той самий, якого Розвіяр не знати навіщо пощадив — можливо, із цікавості.
Це був перший полонений, якого він захопив сам, навіть без допомоги вогнянки. Личинка з’явилася потім, але Розвіяр наказав: «Цього — не чіпати, поки я не скажу». Коли з полоненого зняли шолом, виявилося, що він дуже молодий, либонь, молодший за Розвіяра. У нього було світле витке волосся й тонкі вуса над верхньою губою. Смаглява шкіра здавалася жовтою, на лобі й на скронях виступив піт. Він знай облизував губи — цілком людський рух; Розвіяр мовчки дивувався, як може істота на чотирьох лапах, укрита шерстю, бути настільки схожою на людину.
На спині в бранця було високе сідло зі стременом. Боки з випнутими ребрами берегли сліди острогів, давні та свіжі. Напівлюдина лежала, підібравши лапи, стараючись здаватися байдужою, і тільки кінчик хвоста виказував її — то посіпувався, то починав метатись і бити по землі.
Тіла вбитих звіруїнів за наказом Розвіяра відтягнули до ріки й кинули в воду. Коли останні печірки сховались у підземних коридорах, Розвіяр зібрав навколо себе всіх жителів селища, хто міг ходити й не працював на пасовищі.
— Ви не беззахисні, — сказав він, слово в слово повторюючи володареве напучування. — Данина, що ви платите, означає певну смерть усім вашим ворогам. Ці тварюки поткнуться нескоро, — додав він від себе й подивився на звіруїна, що лежав на землі. — Уставай.