Повіяло затхлим вітром. Платформа вповільнила хід. Просто перед Розвіяром виповз звідкись ізнизу і зупинився чорний отвір у стіні.
— Ми підемо туди? — Розвіяр через силу ковтнув.
Володар повернув укрите шрамами обличчя:
— Ти боїшся?
— Так, — сказав Розвіяр.
Володар помовчав.
— Тоді ми повернемося. Я хотів, щоб ти його побачив… Але якщо тобі тяжко — повернемося.
Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.
— Я піду.
— Добре. Тримайся за мене, коли тобі важко йти… маленький гекса.
У коридорі, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук — розлягався зусюди. Каміння над головою дихало зацьковано й хрипко — диханням Розвіяра. Вогонь ліхтаря освітлював стіни, по яких скрапувала пара, і підлогу, іноді відбиваючись у калюжах, але попереду досі була чорнота — ніби ліхтар боявся випередити цих двох хоча б на кілька кроків. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвіяру, тепер божевільно жахав — тільки гордість допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стіни слідом за власним криком.
Він став думати про море, яке воно широке. Про гори, які в них далекі вершини. Про ліс, де можна ходити, куди заманеться; він уявив, як піднімається, приступка по приступці, по високих сходах, і йому трохи полегшало.
Невідомо, скільки минуло часу, коли рука володаря міцніше стисла його лікоть:
— Дивись.
Звуки розсипались, потонули в пустоті. Нараз відступили стіни. Розвіяр і його могутній проводир опинились у підземній залі, порожній, круглій. У центрі, на квадратовій камінній тумбі, лежали рештки людини… Ні. Рештки звіруїна.
Володар поставив ліхтар біля його узголів’я.
Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлів одяг — шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберігся, майже не підвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкірою. Глибоко запалі, щільно закриті очі. Мертвий покоївся на боці, у позі сплячого, підібравши широкі кігтисті лапи, склавши руки на грудях. На правій руці, на вказівному пальці, сяяв при світлі ліхтаря перстень із великим бірюзовим каменем.
Розвіяр і володар стояли мовчки. Полум’я ліхтаря не дрижало — тут не було вітру, і Розвіяр скоро зрозумів, що задихається.
— Вийдемо, — сказав володар.
І майже на руках витягнув Розвіяра із зали — у тісний коридор, де, на подив, повітря було свіжіше й можна було дихати.
— Хто це? — Розвіяр привалився до стіни.
— Це той, хто побудував замок.
— Він маг?
— Так. Маги родяться всюди, де в оселі є вогнище.
— Але ж він…
— Так. Якби ти знав, як він ненавидів своїх співплемінників. Вони його вбили… Я не хочу говорити про них тепер. Він був моїм другом. Поки його тіло покоїться тут, у підмурівку замку, замок невразливий.
— Вони вбили мага? Як можна вбити мага, адже… «Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зціляти смертельно хворих, але головне його покликання…»
Розвіяр прикусив язика.
— Ходімо. — Володар допоміг йому відліпитись від холодної стіни. — Ходімо… Ти пам’ятаєш кожний рядок з усього, що коли-небудь переписував?
— Так.
— Цікаво… Я підозрював щось таке… Мага можна вбити, звісно ж. Якщо ти вистрілиш із далекобійного лука, а маг в цей час буде зайнятий іншим і стріла встромиться йому в спину, протне серце… Тоді маг помре, скоріше за все. В імператорському палаці, в усипальниці, десятками й сотнями лежать мертві маги, хлопчику, і лише небагато з них померли своєю смертю. Але кажуть, що поки вони там покояться — Імперія невразлива.
Вони вийшли з коридора на платформу. Володар із силою потягнув за мотузку. Кілька моторошних хвиль вони чекали, а потім платформа смикнулась і пішла вгору.
Розвіяр упав на коліна. Володар допоміг йому підвестись.
— Що ти переписував для колишнього хазяїна? Мабуть, усякі нісенітниці?
— «Пригоди фаворитки». «Повчальні казання про людей, звірів та інших тварей». «Подорож на Осиний Ніс», але не до кінця, і ще багато книг…
— Згадай їх усі й запиши назви, — сказав володар. — Зроби це сьогодні, бо завтра ти заступаєш на службу, і сотник Бран, я думаю, багато разів змусить тебе розплатитися за твою першу перемогу.
Володар мав рацію. Сотнику Брану начхати було на те, що Розвіяр недужий і слабкий. Сотник Бран не мав великої шани до військової звитяги молодого вартівника. Становище Розвіяра круто погіршилось: Бран відправляв його на найнудніші, важчі й безславні роботи, умить понизивши з улюбленця ледве чи не до слуги.