Джаль відділилася від стіни і встала перед ним, коли він, ледве живий, тягнув ноги з вечірньої біганки.
На ній була та сама жовта полотняна сукня з зав’язками коло горла. Вона нічого не казала, просто стояла, заступаючи коридор, і більше не всміхалась.
— Навіщо ти тут? — спитав Розвіяр. — Адже був уже дзвін?
Вона притисла до запалих щік стиснуті кулаки. Дивилась на нього й мовчала.
— Ти чого? — тихо спитав Розвіяр.
— Я тебе чекала, — сказала Джаль. — Думала, ти прийдеш. Запитувала… Думала, тебе вбили…
— Ще чого. — Він почував усе більшу ніяковість. — Не вбили. Подряпали.
— Як тебе звати? — спитала Джаль.
— Що?!
— Як тебе звати? Тебе всі кличуть по-різному, то «малий», то «гекса», то «любчик»… Ти навіть не сказав мені… ім’я.
— Навіщо тобі? — спитав Розвіяр по дуже довгій паузі.
Вона опустила руки:
— Просто щоб знати.
— Розвіяр. Так мене звати, — сказав він повільно.
Вона всміхнулась — але не звичною напруженою, винуватою усмішкою, — відверто, майже радісно:
— Красиве ім’я. Тепер я буду так називати тебе. Коли я стану про тебе думати.
— А навіщо про мене думати?
Він розумів, що говорить нісенітниці, але нічого не міг із собою вдіяти.
— Ти більше не прийдеш? — тихо спитала Джаль.
— Не знаю.
— Розвіяр… Утечімо?
— Вибач. Зараз не час.
Вона хотіла сказати багато, але мовчала й дивилась на нього. Під цим поглядом він згадав приреченого звіруїна. Той теж хотів говорити, і розумів, що це марно, і відчував, як збігає остання мить.
— Що, Джаль?
Вона все ще всміхалась.
Уночі він не спав, попри втому. Крутився, ходив пити воду, довго стояв у коридорі, потім сидів, притулившись спиною до стіни. Поривався іти до «птахівні». Вертався. Слухав хропіння вартівників, що відпочивали. Брала дрімота, а він прокидався: йому ввижалася тонка фігурка в жовтій сукні, що летіла зі стіни.
Другого дня він побачив її: Джаль мела коридори жорстким віником із пір’я і не помітила Розвіяра.
— У мене є для тебе робота, маленький гекса.
Володар приймав Розвіяра в приміщенні, де той перше ніколи не бував. У вежі, на страшній висоті над ущелиною, ріс пишний сад, і кручені рослини обплітали своїми пагонами стіни, решітки на вікнах і ажурний банеподібний дах. Вдихаючи запах листя та квітів, вологої землі, зелені, Розвіяр згадав ліс свого дитинства.
— Знову кого-небудь убити?
Володар розреготався. Навіть очі його, що перше дивилися крізь Розвіяра, змінили вираз і, здається, повеселішали.
— Цього разу — ні. Ти знаєш, що у Фер є вкрадена бібліотека?
— Украдена?
— Так. Ніготь, хазяїн міського рабського ринку, обожнює раритети й книжки. Для нього їх везуть з Імперії, ризикуючи життям, і він купує за великі гроші — не тільки «Фавориток» і «Подорожі», хоча і їх теж. Декілька днів тому йому привезли «Хроніку звіруїнів», написану одним імперським землеміром років двадцять тому. Я віддав Нігтю корабель за право переписати її.
— Корабель?!
— Один з моїх вітрильників у порту Фер.
— Що ж у ній такого, у цій книзі? — розгублено спитав Розвіяр. Йому уявилася «Крилама» з трьома її щоглами, з каютами й трюмом, з різьбленими дерев’яними стовпцями, що підтримують намет, з командою і капітаном. Володіти таким дивом — і віддати його за книгу?!
— Багато чого, — володар зупинився біля вікна, увитого яскраво-зеленою, з білими квітами, ліаною. — Мені потрібна ця книга якнайшвидше. Хроніки, пояснення, словники; родоводи, імена богів, традиції кланів, життєписи ватажків і героїв. Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення.
— Її привезуть сюди?
— Ні. Ніготь не випускає з рук нічого, що раз удалося вхопити. Ти поїдеш у Фер, сьогодні, зараз. З тобою поїде охоронець-супутник. Тебе пропустять у сховище, перепишеш книгу й повернешся з копією назад. Два дні на дорогу в один кінець… Три дні на роботу. За сім днів ти покладеш копію мені на стіл, маленький гекса, і тоді я нагороджу тебе по-справжньому.
— Володарю, — сказав Розвіяр, згадавши, як довго тягнувся по горах рабський караван. — Два дні на дорогу в один кінець… замало.
— Ти не підеш пішки через перевали. Ти відправишся від Кипучки через тунель, бо мені потрібна швидкість, а не дешевина! Чисту оправу купиш у Фер, там є чудова крамничка на базарі. Їжу та воду купи заздалегідь і візьми з собою у сховище, тому що три дні тебе звідти не випустять. Держи.
На різьблений столик упав мішок зі шкіри печірки, чималенький, важкий. Розвіяр покосився на нього з острахом.