– Ані ногою. – Митник узявся за дужку, до якої кріпилась драбина. – Гекса не опоганить Мірте ані диханням, ані доторком, ані гидким випорожненням своїм. Викидайте за борт – або корабель не пройде.
Пасажири говорили вже на повний голос, і, здавалось, жоден не чує іншого.
– Але що ж мені робити, – переписувач кусав губи. – Це… головне моє добро, цей раб! Він… у нього дивовижна пам\'ять на букви та знаки, він переписує книги з нечуваною швидкістю, без нього я зубожію!
– Ваша справа, – митник поставив ногу на сходинку. – Гей, капітане, хвилина на роздуми.
– Та що тут думати! – закричав старший із ремісників, бородатий ювелір. – У мене контракт у Мірте, хто за мене заплатить неустойку?!
– Може, човен, – бурмотів блідий, як лід, переписувач. – Може, спустити човен… Він переписує по цілій книзі за три ночі!
– Доведеться тобі самому потрудитися, – сказав ювелір і сплюнув за борт. – Руки не відпадуть!
Капітан, стиснувши зуби, ішов по палубі, переступаючи через кодоли, кинуті кимось вузли, – ішов до хлопчиська.
Той відступив.
– Добре плаваєш? – похмуро спитав капітан.
Хлопчисько мовчав, продовжуючи відступати. Капітан схопив його за комір. Хлопчисько випручався з несподіваною спритністю й кинувся тікати – уздовж правого борту. Наспіли матроси й пасажири. Десять рук одночасно вчепились у куртку й штани із запраного полотна, але хлопчисько, прудкий, мов вивірка, вирвався знов. Його наздогнали й збили з ніг.
– Не оглушуйте! – голосив переписувач. – Так він, може, випливе! Книги мої, ще й до половини… А завдаток же…
Він сів на згорнуту кодолу і, в розпачі розгойдуючись, узявся за голову. Перо за вухом, знак професії, поникло.
Хоч тіло хлопчиська звивалося, спільними зусиллями його перекинули через борт. Хлопчик полетів униз, дриґаючи в повітрі руками й ногами, і шубовснув у воду, і бризки вдарили в облавок вітрильного судна «Крилама».
Митник, що спостерігав з палуби, кивнув:
– Заходьте в гавань. Можете швартуватися.
Він занурився з головою. Вода вдарила по вухах, на мить стало боляче, але Розвіяр нараз виплив, ухопив повітря в легені й затрусив головою. Біль пройшов миттєво, як і з\'явився. Поряд, зовсім поряд був мокрий облавок «Крилами» – блискучий і чорний над водою, а під водою – бурий, волохатий, де-де порослий черепашками. Вода виявилася майже такою ж прозорою, як повітря, – Розвіяр міг бачити всю тушу «Крилами» аж до кіля.
Розпустились і набрали вітру паруси – зелені з червоним, кольору Фер, порту приписки. Запінилася вода біля борту, і сам борт повільно сунувся, пропливаючи мимо. Розвіяр подався убік: за кормою «Крилами» нуртував високий білий вал, потрапити туди – умить затягне й закрутить, залишить під водою назавжди.
«Крилама» відходила повільно. От вона закриває весь світ, от вона відсунулась, от вона – силует, усе ще величезний, але щохвилі, то менший. Розвіярові знову відкрилося місто: високий Мірте, ширяючи в хмарах, дозволяв дивитися на себе й капітану на містку, і гекса, що тонув посеред моря. Хоча давніше Розвіяру ніхто не казав, що він – гекса.
Сонце сідало. Казали, що дивитись на Мірте можна опівдні, на світанку, при заході, вночі, – з кожним поглядом це буде нове місто. От і тепер: бірюзові арки зробилися синіми, а рожеві – опалово-жовтими. Білі вежі взялися золотим. Шпилі тримали на вістрях хмару, немов припнувши її до неба.
Море не хвилювалось. Невелика хвиля то піднімала Розвіяра, то опускала. Там, де пройшла «Крилама», лишався на воді слід. Розчепірившись на поверхні, бовтаючи у воді ногами, Розвіяр бачив, як далеко-далеко пливе митний човен, і ще один, і ще. Як слідом за «Криламою» спрямувалося в гавань інше судно – під жовтими й білими вітрилами.
Він ковтнув солоної води й закашлявся. Як він пам\'ятав, ніхто не навчав його плавати. Проте триматися на воді він завжди вмів. Не варто пливти до берега, на берег не пустять. Тоді куди?
Розвіяр продихався, роззирнувся й поплив, націлившись на невеликий корабель, що стояв найдалі од усіх від берега. Чомусь йому здавалось, що коли корабель невеликий і коли стоїть так далеко – його неодмінно візьмуть на борт. Чому ні? Він добре вміє працювати.
Схилялося сонце, золоте місто знову міняло свою подобу. Розвіяр плив; вода виявилась такою оманливою – і твердою, й м\'якою водночас. З борту «Крилами» поверхня моря здавалася стійкою, але ходити по воді не можна. Кораблі й човни рухалися швидко, Розвіяр думав, що й сам зуміє так плисти – але помилився; борсаючись, він старався з усієї сили, однак місто й досі здіймалося над водою, відбиваючись у ній разом зі шпилями й хмарами, і корабель на рейді лишався так само далеким.
Щось дивне робилося з руками й ногами. Вони немов здерев\'яніли. І дихати ставало все важче. Розвіяр перепочив, полежавши на спині, але плеснула хвиля – і він знов похлинувся. Відкашлявся й знову поплив: тепер йому здавалося, що корабель наближається. Розвіяр гріб, облизуючи пересохлі губи. Йому все сильніше хотілося пити. Морська вода обпікала горло.
Він не шкодував ні за хазяїном, ні за «Криламою», ні за вузликом із пожитками, що лишився в трюмі під його гамаком. Він шкодував за «Подорожжю на Осиний Ніс». Учора вночі він переписав півкнижки, а закінчити до ранку не вдалося – капітан заборонив палити вогонь у трюмі. Розвіяр перегортав сторінку, дивився на неї, потім схилявся над чистим аркушем і ретельно переносив на папір те, що запам\'ятав, що висіло, наче в повітрі, у нього перед очима. І поки писав – він потроху розумів слова й бачив те, що вони значили. Бачив далеку протоку, зубчастий гребінь між двох скель: з одного боку півострів Осиний Ніс, з другого – Крем\'яшок. Двічі на рік біля гребеня вирує вода, страшно нуртує, й зриваються камені. Вода то спускається, оголюючи нори глибинних гадів, то піднімається знов, зубчастий гребінь ховається під водою, і тоді через Осиний Ніс може пройти судно, хай навіть найбільше, ось як «Крилама». Мандрівник, що написав колись книгу, долав протоку в небезпечний час – коли вода от-от готова була опуститись; доплив він чи загинув у хвилях?
Розвіяр подумав і вирішив, що, мабуть, урятувався. Таж написав хтось книгу про Подорож. Про те, що книгу може написати мертвий дух, хазяїн Агль нічого не казав…
Хазяїн Агль тужить, напевно. Він стільки разів казав Розвіярові: «Ти – моє багатство», що й змія запам\'ятала б. Щоправда, тягати за вуха, стукати лобом об стіл і лаяти останніми словами хазяїн Агль теж був митець… Особливо сп\'яну…
У Розвіяра зсудомило зненацька ногу. Розгубившись, він забився, схопився за щиколотку, занурився з головою… Судома відпустила, але зостався страх. Розвіяр роззирнувся.
Небо розділилося на дві половини. Зі сходу наступала темрява, і Літаюче Місто укотре поміняло свою барву. Із кольорового воно зробилося карбовано-сірим, висячі арки налилися власним світлом, і мости прикрасилися низкою вогнів. Із заходу ще світились вода та небо, але сонця не було. Воно потонуло. Так завжди.
Розвіяр подивився на маленький корабель, що до нього стільки часу уперто плив. Корабель повільно рухався, на його щоглах розгорталися вітрила – сині. Запалився сигнальний вогонь на верхівці щогли; корабель пішов на захід, туди, де горіло небо й блищала вода, пішов навздогін сонцю та дню.
Наступала ніч, але темряви не було. Щомиті запалювались усе нові вогні. Жовті, білі, жовтогарячі ланцюги простягалися від мосту до мосту, від вежі до вежі, і скоро над Мірте повисла заграва, що тільки ледве-ледве поступалася за силою заходу сонця. Далеко в морі – там, куди пішов корабель, – запалився маяк. На щоглах займалися сигнальні ліхтарі, і декілька великих вогнів спалахнули один по одному просто посеред моря. Розвіяр був оточений вогнями, немов на святі.
Якщо тут пройде корабель, вони ж побачать мене на воді, подумав Розвіяр не стільки з відчаєм, скільки зі здивуванням. Коли митник назвав його «гекса», коли його вирішили жбурнути за борт, коли він летів уже в воду, кинутий десятком рук – ані на хвильку, ані на єдину мить він не вірив у свою смерть і не збирався вмирати. Не збирався й тепер. Тим дивніше було, що руки відмовлялися служити, ноги зробилися важкими й тягли на дно, а зуби так стукотіли від холоду, що цей стукіт, напевно, було чути в місті.