Нарцис зростав маминим мазунчиком, якого всі балували й пестили. Він був егоїстичним і самозакоханим, понад усе любив лови й часто сам — один ходив на полювання. Одного разу він забрів у густий праліс, зовсім дикий і безлюдний. Нарцис заблукав і почав гукати на допомогу. Гукне він: «Гей, тут хто є?» — а до нього хтось відгукується: «Є… є…» Тоді він крикне: «Гей, я тут!» А йому у відповідь лунає: «Тут… тут…» Нічого не може збагнути Нарцис.
Аж тут вибігає до нього з лісу гарненька німфа Ехо. Бідолашна німфа була колись вельми балакучою і своїми нескінченними патякуваннями дратувала богів. Та ще більше сердилися боги за те, що німфа ніколи не могла вчасно припнути язика й переповідала першому — ліпшому стрічному всі розмови, які почула від богів. От одного разу цариця богів Гера покарала Ехо німотою: тепер вона не могла першою нічого вимовити, а тільки могла повторювати за іншими останній вимовлений склад.
Нарцис поглянув на німфу й запитав: «Ти хто?» Затремтіла Ехо — таким вродливим і хорошим видався їй юнак. Серце її просто закипіло від кохання. Ледве ворушачи вустами од хвилювання, вона відповіла: «Хто… Хто…» Нарцис знову питає: «Вийти мені з лісу як?» Ехо ж відповідає: «Як… як…» Обурився Нарцис, відштовхнув німфу й попрямував далі. А ображена німфа з серцем подумала: «Покохаєш і ти, Нарцисе, але твій обранець не відповість тобі взаємністю!» І знехтувана німфа побрела геть. Від нерозділеного кохання вона сохла й в’янула, поки від неї не залишився один тільки голос, який уміє лишень повторювати чужі слова.
А Нарцис уже простував собі далі й нарешті вийшов до лісового озерця. Озерце було незайманим, у його прозорій гладіні чітко віддзеркалювалися і небо, і дерева, і птахи, які ширяли у високості. Нарцис присів на березі, щоб спочити, і зачерпнув долонею води напитися. І тої миті, коли він схилився над водою, то побачив у дзеркалі озера своє відображення. Мов стріла прошила Нарцисове серце — ніколи до цього він не бачив власного відображення, отож і не здогадався, що у воді — він сам. Йому здалося, що хтось неймовірно вродливий мешкає в озері, і що довше Нарцис дивився на обличчя у воді, то міцніше закохувався.
Нарцис закинув лук і сагайдак зі стрілами, він не хотів ні їсти, ні пити — тільки б глядіти на прекрасне обличчя у воді. Він простягав до обличчя руки, але долоні могли тільки зачерпнути воду. Дні й ночі сидить Нарцис на березі, благаючи чарівну істоту вийти з води, але вона не чує й не бачить його. Зів’яв Нарцис від кохання, знесилів і нарешті ліг на березі озера й тихо промовив: «Прощавай!» А голос сердешної Ехо повторив за ним: «Ай… ай…»
Подруги Ехо — лісові німфи вийшли до озера, щоб поховати Нарцисове тіло, але нікого не знайшли на березі. Росла там тільки біла квітка, яка, схиливши голівку, задивилася на власне віддзеркалення у воді. Отож і нарекли цю квітку нарцисом.
ГЕЛІОС — СОНЦЕ
У титана Гіперіона був син — Геліос — Сонце. Щодня у золотій колісниці, запряженій четвериком вогняних коней, Геліос — Сонце виїжджав на небо на сході, а увечері на заході спускався в Океан. Уночі Геліос потихеньку в човнику, що викував для нього бог — коваль Гефест, об’їздив землю, щоб зранку знову з’явитися на сході. Дочки Геліоса — Сонця — Геліади пасли отари сонячних биків — сім отар по п’ятдесят биків, загалом — триста п’ятдесят биків за числом днів у грецькому календарі.
Коли після перемоги над титанами олімпійські боги ділили всесвіт, то Геліос не був присутнім і йому нічого не дісталося. Про нього всі забули — він — бо був зайнятий щоденною роботою: освітлював землю. Після важкої праці Геліос повернувся додому й аж там довідався, як його обділили. Тоді Геліос поскаржився Зевсу на образу. Могутній Зевс довго міркував, адже у світі нічого не лишалося вільного, та зрештою знайшов вихід: із морського дна він підняв острів Родос, який і подарував Геліосу. З тої пори Родос став священним островом бога Сонця.
Високо в небі котить свою колісницю Геліос — Сонце, далеко наокіл він бачить. Від його ока не сховається нічого на землі. Він може зцілити сліпих і покарати сліпотою за провину.
ФАЕТОН
Окрім дочок — чередниць Геліад, був у Геліоса — Сонця син Фаетон, якого народила океаніда Клімена. Одного разу син Зевса та Іо Епаф почав глузувати з Фаетона, мовляв, Геліос йому не батько, а насправді Фаетон — син звичайнісінького смертного.