Яким би слабким спочатку не було в народу розуміння нового віровчення, воно, однак, було першим цілісним кодексом космогонії і моралі, обставлене було правильною і у великих осередках урочистою обрядовістю, в храмах небаченої доти краси, з постійним втручанням в особисте життя кожного, з прикладами власного аскетичного ентузіазму, що, безперечно, мало сильний вплив, з багатим запасом релігійно-чудесного, нарешті — з готовими священними і церковно-богослужбовими книгами, які поклали початок освіти й писемності. Старовина була, зрозуміло, дорога загалові як звичне вірування, люба своїми веселими святами, внаслідок чого загал утримав надовго багато що з її запасу; проте як віровчення старовина не могла вже змагатися з християнством, особливо після того, коли ореол святості й чуда оточив самих руських подвижників і страдників, якими невдовзі стали превелебні Антоній та Феодосій Печерські, варяги Феодор і син його Іоан, страстотерпники Борис і Гліб, свята княгиня Ольга, святий рівноапостольний князь Володимир та багато інших. До їх шанування долучилося шанування найуславленіших храмів, монастирів, чудотворних ікон, святих мощей, які стали місцевими святинями і водночас символами місцевого патріотизму за часів князівських міжусобиць і змагань земель між собою. Примноження святинь супроводжувалося розвитком легенд, що майже одразу переходили в писемність, а відтак і в народну духовну поезію, і взагалі християнсько-легендарний матеріал посів чільне місце в народному переказі і разом зі спогадами з язичницької старовини створив новий складний, і до того ж украй плутаний народний світогляд, що існує почасти в народі й дотепер.
Із зустрічі двох світоглядів створився той середній стан, який давні пастирі Руської Церкви назвали «двовірством». Християнське вчення з його сумарною проповіддю і доволі абстрактною догматикою двоїлося з тими первісними язичницькими уявленнями, якими батьки й діди жили цілі віки і які ввійшли в плоть і кров дітей і поки що нічим не були ще порушені. Новонавернені предки наші поділилися на дві групи. В одній, меншій, до певної міри пустила коріння церковна освіта, про запровадження якої так дбав святий рівноапостольний князь Володимир, і тут, на ґрунті перших церковнослов’янських творів, принесених з Візантії через Болгарію і безпосередньо з Болгарії, невдовзі стала розвиватися власна наслідувальна література церковного характеру. Другу групу, незрівнянно численнішу, склала народна маса. До неї вчення доходило уривками, книг вона не читала, хоча з плином часу звикла до обрядного зовнішнього вигляду, засвоїла деякі основні істини християнського віровчення, жадібно сприймала легенди, але в цілому порядку побуту тривалий час лишалась на колишньому своєму первісному щаблі. В народній масі відбувалося змішання предметів поклоніння, давніх богів з християнськими святими (Перун — та Ілля Пророк, Волос — і святий Власій та ін.). Не було забуто старих головних богів, тим паче були пам’ятні всі ті дрібні представники міфології, які пересновували народний побут у всіх напрямках. Викривачі незмінно озброюються проти «поганських» звичаїв, «бісівських» пісень і розваг; прямо згадують про поклоніння давнім язичницьким божествам і вогню — Сваро-жичу, про жертви Роду й Рожаницям, бісам, колодам і колодязям і про різні обряди язичницької давнини. Викриття не раз свідчать про те, що в народі довго не міг утвердитися християнський шлюб, замість якого далі діяв давній звичай — «умикання» (викрадання), або купівля нареченої, або шлюб за умовою, з посагом. Де за християнським ученням потрібна була молитва, ці удавані християни звертались до «чародійства», вузлів («науз»), нашептів і т. ін. Тоді ж відбулась і та заміна давніх язичницьких свят християнськими, початок якій покладено було, певно, ще на слов’янському півдні. Словом, як, з одного боку, під видимим християнським зовнішнім виглядом тримались рештки язичництва, так, з другого боку, і нове вірування переінакшувалося й засвоювалося під впливом давньої міфології. Народна маса, далека від книжності, не спроможна була відмовитися від звичної предківщини і приймала з християнського вчення головним чином те, що в уявленнях її зближалося з цією предківщиною. Але до певної міри це змішання трималося і серед самих книжників, які виявилися надто великими любителями «відлученої», міфологічно-християнської літератури.
Отже, в давньому народному побуті спершу після прийняття християнства утворилося два світогляди — церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторював християнські повчання; другий видозмінювався з плином часу, приймав дедалі більшу частку християнських мотивів, дедалі більше забував предківщину, що природно поволі вимирала, та все ж таки зберіг її настільки, що вона в усному переказі, хоч і уривчасто, дожила до нашого часу.