У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що коли «жиди» розіп’яли Христа, то горобець весь час гукав: «Жив, жив!» Розбійники (sic!) повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце (у слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими «жиди» прибивали до хреста Спасителя). Тому залізними цвяхами «і Боже як гріх» (дуже грішно) збивати домовини, «склепувати» ікони і кріпити іконостас.
У Південній Росії про горобців кажуть так. Горобці — прокляті Господом птахи. їх треба видирати з гнізд, тому що вони говорили «жив», коли «жиди» прийшли подивитися, чи помер уже Христос. Так би «жиди» й не знали, якби не сказав горобець, а щойно горобець мовив: «Жив, жив», одразу ж один «жид» узяв та й прохромив списом (sic!) боки Ісусу Христу.
Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово «жив».
Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко мучать горобців, — і ніхто не зупиняє їх у цьому. А «жидам» горобці начебто настільки милі, з указаних вище причин, що коли спіймаєш горобця й понесеш до «жида», той неодмінно викупить його.
На протилежність горобцю, невелика пташка посмітюха (справжні подорожники, з родини лісових співців — Calcarius) користується на Україні пошаною, але чому — невідомо. В Старобільському повіті кажуть, що коли тільки жайворонки не прилетять на Сорок мучеників (9 березня — за старим стилем. — Ред.), тоді за них співають посмітюхи, за що жайворонки, після того як вродить збіжжя, мають дати посмітюхам мірку пшениці.
Інша маленька пташка — волове око, або волове очко (коров’ячий жовтушник — Agelaeus pecoris) — також користується на Україні не меншою пошаною: гніздо цієї пташки гріх «драть», інакше осліпне віл (Київський повіт). Таке ставлення народу до волового ока, цілком імовірно, пояснюється надзвичайно зворушливою легендою про його походження, яка збереглася, між іншим, у Галичині, як уламок давньоарійської старовини. Маленька пташка ця, кажуть люди, виникла з дитинчати, яке дуже любило свого рідного батька. Давно, дуже давно вже минулося це. Напали на село татари, спалили всі хати, а людей повбивали. Вбили й батька цієї дитини, тулуб викинули на вигін, а голову закопали десь під корчами. Це тому волове очко й стрибає завжди попід корчі й зірко всюди видивляється, розшукуючи голову батька, щоб поховати її там, де поховано тулуб. Однак і досі ніяк не може знайти. Колись усе-таки знайде воно голову свого батька, поховає її — і тоді знов стане людиною. Волове око розуміє мову людини і, коли хтось покривдить його, жорстоко мститься за те.
Те, що насправді легенда ця є уламком давньоарійської старовини, можна пересвідчитися на дуже схожій з наведеною легендою індійській казці. В одного царя було багато синів. З меншим сином батьки погано поводилися; а втім, лише цей син і був добрим та лагідним. Він один лишився при батькові, коли той зазнав поразки в битві і втік. Під час утечі цар і цариця від утоми й знемоги померли, і цей син турботливо поховав їх. Сонце, зворушене такою синівською любов’ю, перетворило юнака на прекрасного птаха з гребенем.
Перетворення люблячих дітей на птахів може бути пояснене тим, що за сивої давнини символом дитячої любові був саме птах, як про це свідчать різні давні й середньовічні «фізіологи».
Щодо дятла (справжній зозулястий — Dendrocopus; наш звичайний, або великий зозулястий — Dendrocopus major, Picus major, cissa та інші) також є переказ, записаний П. Кулішем, наче він був раніше людиною, а потім Бог так дав, що він перекинувся на птаха. А втім, є й інший переказ, ніби дятел виник із землі, а що із землі, то — від Самого
Бога. Кажуть, що якби послухати вночі біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне: це в дятла голова болить від того, що він цілоденно безперестанку довбає дерево.
Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому, то це — передвістя смерті. Це повір’я, відоме і в галичан, належить до часів сивої давнини, коли дятел вважався зловісним птахом. Святий Епіфаній порівнює дятла з дияволом. За словами Плінія, дятел сів якось на голову претора Люція Тубе-ра в той час, коли той виконував свій суддівський обов’язок, й повідав, що вітчизна його загине, якщо він, дятел, не буде вбитий; а якщо Люцій Тубер уб’є його, то невдовзі сам помре. Люцій Тубер, люблячи вітчизну, поспішив убити дятла, і скоро після того сам помер.